Глава 2

Світ перевернувся.
У ту мить, коли Олівія наблизилася до тунелю, щось різко смикнуло її вперед — ніби невидима сила схопила за груди й потягла вниз. Вона не встигла ні скрикнути, ні відступити. Повітря навколо стиснулося, потемніло, і вже за мить вона летіла.
Навколо миготіли снігові замети.
Це було не падіння — стрімке ковзання, наче сам сніг підхопив її й ніс далі, глибше, швидше. У вухах свистів вітер, дзвін дзвіночків то перетворювався на гул, то зникав у тиші, а тіло ніби втратило вагу.
Олівія намагалася за щось ухопитися, та руки проходили крізь холодне повітря. Серце билося так гучно, що заглушувало думки.
І раптом — удар.
М’який, але несподіваний.
Вона вилетіла зі снігового вихору й упала просто в замет.
Кілька секунд Олівія лежала нерухомо, уткнувшись обличчям у сніг. Холод миттєво пробрався під одяг, обпік шкіру. Вона закашлялася, перевернулася на спину й різко вдихнула.
— Де… — прошепотіла вона, але голос зірвався.
Вона з труднощами підвелася на ноги й почала обтрушуватися. Сніг був усюди — у волоссі, на куртці, за коміром. І лише тепер Олівія зрозуміла, як тут холодно. Не просто морозно — порожньо холодно, ніби цей холод виснажував.
Вона озирнулася.
Навколо простягалася рівнина, вкрита снігом. Та сніг був не білим. Він здавався сірим, ніби змішаним із попелом. Небо висіло низько, каламутне, без сонця. Десь удалині, над дахами будинків, здіймалася величезна ялина.
Головна ялина.
Вона була величною й високою, немов серце цього місця. Але на ній не горів жоден вогник. Жодної іграшки. Жодної зірки. Її гілки важко схилялися донизу, ніби й самі втомилися триматися.
Олівія відчула, як усередині щось стиснулося.
Вона зробила кілька кроків уперед — і побачила місто.
Це була Нордлендія — країна Санта-Клауса.
Принаймні такою вона мала бути.
Вулиці тягнулися рівними рядами. Маленькі будиночки стояли тісно один до одного, ніби шукали тепла. Між ними рухалися мешканці — невисокі, однакового зросту, приблизно на голову нижчі за Олівію. Вони йшли повільно, опустивши плечі, не розмовляли між собою й не сміялися.
Ельфи.
Гноми.
Навіть кілька оленів, запряжених у порожні сани.
Та все це виглядало… неправильно.

Олівія пішла далі, намагаючись ступати обережно. Під ногами хрумтів сірий сніг. Вона проходила повз майстерні — і серце стискалося дедалі сильніше.
Майстерня шоколаду — вітрина була тьмяною, всередині застиглі фігури, ніби робота зупинилася на півдорозі.
Майстерня іграшок — на столах лежали недороблені ляльки, дерев’яні коники без очей.
Майстерня книг — стоси розкритих сторінок, чорнило висохло, пера покинуті.
Вона побачила пошту.
Величезну будівлю з перекошеною вивіскою. Біля входу — мішки. Сотні мішків. Листи. Тисячі листів від дітей з усього світу. Вони лежали нерозкритими, припорошені снігом, ніби ніхто більше не вважав за потрібне їх читати.
— Це… — Олівія видихнула, але слів не знайшлося.
Вона йшла далі, не відводячи погляду від цього світу, який мав би бути сповненим радості, а виявився випаленим зсередини.
Усі мешканці були одного зросту. Маленькі, охайні, ніби створені для праці й турботи. І в жодному обличчі — жодної іскри.
Раптом Олівія задивилася на будиночок, стіни якого були зроблені з темного шоколаду. Він був красивим навіть тепер. Надто красивим, щоб бути таким сумним.
Вона зробила крок уперед — і різко в щось врізалася.
— Ай! — вихопилося в неї.
Перед нею стояв ельф.
Невисокий, із загостреними вухами, у потертій зеленій куртці та шарфі, який явно бачив кращі часи. Він дивився на неї широко розплющеними очима — не злякано, а приголомшено.
— Ти… — повільно промовив він. — Ти не повинна бути тут.
Олівія завмерла.
— Вибачте, я… — почала вона, але ельф уже ступив ближче.
— Ти людина, — тихо сказав він.
І в його голосі вперше за весь цей час прозвучало щось живе.
— Мене звати Елвін, — додав він після паузи. — І, боюся, у нас великі проблеми.
Слова ельфа вдарили сильніше за холод.
Олівія інстинктивно зробила крок назад. Серце закалатало, подих збився.
Великі проблеми.
Вона не знала, що саме він має на увазі, але раптом чітко зрозуміла: так, проблеми є. І не одна. Вона не знала, де перебуває. Не знала, навіщо сюди потрапила. І точно не знала, як повернутися назад.
Елвін тим часом почав обходити її колами.
Він рухався швидко, метушливо, ніби вона була рідкісним експонатом. Зупинявся, нахиляв голову, мружився, щось бурмотів собі під ніс. Потім несподівано наблизився — надто близько.

Він торкнувся її щоки.
Потім носа.
Провів пальцями по волоссю, підняв пасмо й уважно розглядав його.
Олівія завмерла.
Їй було ніяково, страшно й водночас дивно — ніби все, що відбувалося, було нереальним. Вона мовчки спостерігала за ним, не наважуючись ані відступити, ані заговорити. У голові майнула думка, що за будь-яких інших обставин вона б уже обурилася… але зараз чомусь не могла.
Нарешті Елвін різко відступив.
Він випрямився, впер руки в боки й подивився на неї знизу вгору з таким виглядом, ніби щойно зробив найважливіше відкриття у своєму житті.
— Ану скажи-но мені, — випалив він, — людське дитя, як ти сюди потрапила?
Олівія ковтнула.
— Я… — почала вона й запнулася. — Я не знаю.
Ельф підвів брову.
— Не знаєш?
— Мене… — вона зробила паузу, сама не вірячи в те, що говорить. — Мене поглинуло дерево.
Елвін завмер.
— Дерево? — повільно перепитав він.
На його обличчі промайнуло здивування, потім недовіра, а далі — щось дуже схоже на тривогу. Він озирнувся довкола, ніби перевіряючи, чи ніхто їх не підслуховує, і насупився.
— Гаразд, — різко сказав він. — Ходімо.
— Куди? — встигла спитати Олівія.
Відповіді не було.
Елвін схопив її за руку — міцно, але не боляче — й потяг за собою. Він рухався майже бігцем, короткими швидкими кроками. Для нього це, очевидно, був стрімкий біг, а Олівії доводилося лише пришвидшити ходу, щоб не відставати.
Вони йшли вулицями сірого міста. Повз майстерні. Повз будинки з погаслими вікнами. Мешканці кидали на них короткі погляди — без цікавості, без здивування — й одразу відверталися, ніби не хотіли помічати нічого зайвого.
— Ти точно не звідси, — пробурмотів Елвін, не обертаючись. — І якщо ти пройшла крізь дерево… значить, усе ще гірше, ніж я думав.
Ці слова Олівія почула дуже чітко.
І чомусь зрозуміла: дороги назад уже немає.
Дім Санти стояв трохи осторонь від інших будівель — ніби не хотів бути частиною цього згаслого міста. Він був більшим за решту, але не величним, а теплим за своєю формою: з похилим дахом, широкими вікнами й різьбленими дерев’яними віконницями. Колись із цих вікон, напевно, лилося світло й долинав сміх. Тепер вони були темними, але не мертвими — радше замисленими.