Глава 1

Олівія прокинулася від тиші.
Не від дзвону будильника — він давно вже не дзвонив, — а від дивного відчуття, ніби ранок не поспішає починатися. За вікном було сіро. Не темно й не світло — просто сіро, наче день ще не вирішив, чи варто йому приходити.
На кухні вже горіло світло.
— Вставай, — сказала мама звичним голосом. — Запізнишся до школи.
Усе було як завжди.
Надто як завжди.
На столі стояла тарілка з кашею, поруч — чашка чаю. Мама швидко й мовчки рухалася кухнею, збираючись на роботу. Ні ялинки в кутку. Ні гірлянди на вікні. Ні запаху мандаринів, який раніше з’являвся сам собою, ніби за грудневим розкладом.
— Мам… — обережно почала Олівія. — А ми цього року… ну… як раніше?
Мама навіть не обернулася.
— Як раніше що? — втомлено спитала вона.
Олівія вагалася.
— Новий рік…
Ложка в маминій руці на мить завмерла, а потім знову рушила.
— Олівія, — спокійно сказала мама, — їж і збирайся. Не вигадуй зранку.
Не вигадуй.
Це слово боляче кольнуло.
Дорогою до школи Олівія йшла повільно, розглядаючи знайомі вулиці. Дерева стояли голі, вітрини — порожні, на зупинці люди мовчки дивилися в телефони. Ніхто не ніс ялинки. Ніхто не говорив про свята. Здавалося, що все місто живе в одному й тому самому дні, який повторюється знову і знову.
А в голові Олівії все було інакше.
Вона уявляла, як сьогодні вони прикрашатимуть клас. Як дістануть коробку з іграшками, яку зберігали в комірчині. Як повісять гірлянду над дошкою, а хтось обов’язково переплутає лампочки — і всі сміятимуться.
Вона згадувала минулий рік. Сценку, яку вони репетирували після уроків. Сміх, метушню, оплески. Святковий концерт в актовій залі. Ту мить, коли світло гасне, а потім знову спалахує — і ти відчуваєш, що відбувається щось важливе.
Це було.
Вона точно це знала.
Коли Олівія зайшла до школи, її накрив холод.
Коридори були тихими. Надто тихими.
Жодних прикрас. Жодних сніжинок на вікнах. Жодних плакатів. Лише сірі стіни, звук кроків і втомлені обличчя.
У класі однокласники сиділи за партами, втупившись у зошити й телефони. Учитель зайшов, не привітавшись, відкрив журнал і почав урок, ніби це був звичайнісінький день.

— А… — Олівія підняла руку, відчуваючи, як пересихає в горлі. — А ми будемо… ну… готуватися?
У класі запала тиша.
Учитель подивився на неї довго й дивно.
— До чого готуватися? — запитав він.
— До… — вона вагалася. — До Нового року.
Хтось усміхнувся.
Хтось подивився з подивом.
Учитель зітхнув.
— Олівія, не відволікай клас. Продовжуємо урок.
І в ту мить вона зрозуміла.
Новий рік зник не тому, що його скасували.
Він зник тому, що про нього забули.
І лише вона одна все ще пам’ятала.
Уроки тягнулися безкінечно.
Стрілки годинника над дошкою ніби навмисне рухалися повільніше, ніж зазвичай. Кожна хвилина розтягувалася, ставала в’язкою й важкою. Олівія сиділа за партою, дивлячись у зошит, але рядки розпливалися перед очима. Слова вчителя долинали до неї уривками, ніби крізь товсту стіну.
Настрій був гірше нікуди.
Та найбільше її мучило одне питання — чому всі такі дивні?
Зазвичай у цей час школа гуділа. Хтось сперечався, які іграшки краще повісити, хтось репетирував сценку просто на перервах, хтось обговорював костюми й музику. Повітря було наповнене очікуванням, шумом і сміхом. Навіть уроки здавалися коротшими.
А тепер — тиша.
Рівна. Тиснуча. Однакова.
Однокласники сиділи з порожніми обличчями, механічно записували за вчителем і так само механічно підводилися, коли лунав дзвінок. Ніхто не говорив про свята. Ніхто нікуди не поспішав. Здавалося, що для них цей день нічим не відрізнявся від будь-якого іншого.
Коли пролунав останній дзвінок, Олівія з полегшенням зітхнула.
Вона швидко зібрала сумку, ніби боялася, що якщо затримається, ця дивна рутина остаточно її поглине, і вийшла з класу.
Дорогою додому вона раптом згадала про гроші, які давно відкладала. Небагато, але достатньо. Думка спалахнула несподівано й одразу зігріла.
Якщо в школі немає свята — я зроблю його сама.
Олівія звернула до магазину й  забігла всередину. Тепле повітря вдарило в обличчя, запах хліба та побутової хімії змішався, але вона вже шукала очима зовсім інше.
Оленів.
Гномів.
Гірлянди.
Іграшки.

Вона йшла вздовж рядів, уважно вдивляючись у полиці.
Пройшла один ряд. Другий. Третій.
Нічого.
Ні блиску. Ні червоного, ні золотого. Ні знайомих коробок із новорічними візерунками. Лише однакові товари, акуратно розставлені, ніби свято сюди ніколи й не заходило.
Спочатку Олівія подумала, що просто шукає не там.
Вона обійшла магазин ще раз. Повільно. Уважно.
З кожним кроком усередині наростало неприємне відчуття — не здивування, а саме розчарування, важке й липке.
Нарешті вона підійшла до продавця.
— Вибачте… — тихо сказала Олівія. — А де новорічні декорації?
Продавець підняв на неї погляд.
Довго дивився.
З подивом.
— Які? — перепитав він.
— Ну… — Олівія ковтнула. — Ялинкові іграшки. Гірлянди. Прикраси.
Продавець насупився, ніби вона запитала щось зовсім безглузде.
— У нас такого немає, — сказав він і відвернувся.
Ні роздратування. Ні грубості.
Просто порожнеча.
Олівія вийшла з магазину, відчуваючи, як усередині щось остаточно ламається. Вона йшла швидко, майже бігла, дивлячись собі під ноги. Сірі вулиці здавалися ще сірішими, а люди — ще більш чужими.
Свято, яке вона любила з дитинства, ніби зникло.
Не просто пішло — його стерли.
І разом із ним зникли тепло, очікування, радість.
Удома Олівія кинула портфель біля дверей, навіть не роззувшись як слід, і пішла до комірчини. Там, у самому дальньому кутку, стояли коробки з минулорічними прикрасами. Вона точно пам’ятала — вони нікуди не поділилися.
Вона увімкнула світло.
Пил повільно осів у повітрі. Коробки стояли на місці. Звичайні. Нічим не примітні.
Але Олівія знала — всередині має бути диво.
І якщо світ забув про Новий рік, значить, хтось мусив його пам’ятати.
Олівія повільно перебирала прикраси.
Вона діставала їх по одній, ніби сподівалася, що якась із них відгукнеться. Скляні кулі, потьмянілі гірлянди, маленькі фігурки, які колись здавалися живими. Вона підносила їх ближче до світла, крутила в долонях, уважно розглядаючи кожну лампочку.
І з кожною хвилиною відчуття неправильності ставало дедалі сильнішим.
Раніше все було інакше.