Вступ

Зима приходила щороку, але для Олівії вона завжди була особливою.
Не просто порою року — станом душі. Її серце завмирало від перших сніжинок, що повільно опускалися з неба, від м’якого мерехтіння гірлянд на ялинці та тихого дзвону дзвіночків, який здавався ледь чутним знаком того, що десь поруч народжується диво.
Олівія любила Новий рік усім своїм єством. Вона любила запах мандаринів і шоколаду, що наповнював дім теплом, любила сміх батьків, затишні вечори та яскраві вогники, які розганяли темряву. Для неї цей час завжди був обіцянкою — тихою, але впевненою обіцянкою того, що світ може бути добрим, світлим і чарівним.
Вона була допитливою й чуйною. Могла годинами стояти біля вікна, розглядаючи морозні візерунки на склі й уявляючи, що це карти далеких казкових країн або сліди невидимих істот. Вона помічала дрібниці, які інші пропускали: як світло ліхтаря змінює колір снігу, як тиша зимового вечора звучить по-особливому, як навіть у холоді можна відчути тепло.
Її віра в диво була природною — такою ж простою й необхідною, як подих. Вона не вимагала доказів і не ставила запитань. Вона просто була. Саме ця віра робила кожне свято справжнім, наповненим сенсом і світлом.
Та цього грудня Олівія відчула: щось змінилося.
Місто ніби втратило частину себе. Вулиці стали холоднішими, ніж зазвичай, усмішки людей — рідкісними й поспішними, а повітря — важким, мов перед довгою зимою без весни. Святковий настрій не з’являвся сам собою, як раніше, і навіть знайомі вогники здавалися тьмянішими.
І все ж десь глибоко всередині, у самому серці, жила тиха надія. Маленька, але вперта. Надія на те, що десь і досі існує диво — справжнє, здатне розтопити холод, повернути тепло й нагадати світу, яким він був колись.
Саме ця віра — тонка, як перший сніг, — зовсім скоро приведе Олівію туди, де зимова казка ще чекає на своє серце…