Передмова

Кожен із нас зростав, огорнутий чарами Нового року.
Ми пам’ятаємо, як тихо хрумтів сніг під ногами, як мороз малював візерунки на шибках, а світло гірлянд, м’яко відбиваючись у вікнах, перетворювало кімнати на казкові палаци. Пам’ятаємо запах мандаринів, шоколаду та свіжої хвої, як разом із батьками прикрашали ялинку, сміючись і пошепки загадуючи свої потаємні бажання — такі важливі й водночас дивовижно прості.
Пам’ятаємо аромат свічок, легкий дзвін дзвіночків, яскраве світло ліхтариків на вулицях і відчуття, ніби весь світ завмирає в очікуванні дива. Кожен подарунок був справжнім дивом, кожен сміх — магією, здатною зупинити час. Тоді здавалося, що Новий рік може тривати вічно, а щастя — бути безмежним.
Та роки минули. Ми подорослішали.
І тепер Новий рік — лише дата в календарі, галаслива метушня та мерехтливі вітрини магазинів, які ніби намагаються замінити справжню магію. Ми поспішаємо вулицями, занурені у справи й турботи, забуваючи, що колись усередині нас жила віра в диво. Дні зливаються в один, дзвіночки мовчать, а сніг за вікном дедалі рідше вкриває світ м’якою білою пеленою.
Ми, дорослі, втратили здатність дивуватися.
Втратили здатність вірити в диво. Втратили ту легкість серця, з якою колись сміялися й чекали свята, не вимагаючи нічого навзаєм. І часом здається, що сама зима пішла разом із дитинством, залишивши після себе лише сірі вулиці та порожні вікна.
Але десь глибоко всередині нас, у тихому куточку душі, залишається іскра. Маленька, майже непомітна. Іскра, що пам’ятає світло гірлянд і хрускіт снігу, сміх, запах мандаринів і тепло родинного свята. Іскра, яка все ще здатна повірити в диво й нагадати нам: світ і досі може бути чарівним, якщо ми наважимося повірити.