Глава 11

Ми з Анею сиділи на веранді, кутаючись у теплі светри, поки вона захоплено розповідала про свої улюблені фільми. Її очі світилися від ентузіазму, а руки так активно жестикулювали, що чай у чашці ледь не вихлюпувався.

— А ти дивилася “Амелі”? Це ж шедевр! — вигукнула вона, нахиляючись ближче.

— Так, звісно, — усміхнулася я, зачарована її невимушеністю. — Там атмосфера Парижа така жива, ніби сам блукаєш його вулицями.

Наша розмова легко текла далі, поки двері раптом не прочинилися, і на веранду вийшов Єгор, тримаючи телефон у руці.

— Ксенія, це тебе, — сказав він, простягаючи мобільний.

Я здивовано взяла його, глянула на екран, і серце чомусь злякалася.

— Костя?!

Я відійшла вбік і взяла слухавку. Розмова була короткою, але напруженою. Закінчивши, я повернула телефон Єгору й, опустивши очі, пояснила:

— Я телефонувала йому, пам’ятаєш? Він побачив номер у пропущених і вирішив передзвонити.

Єгор мовчки похитав головою, задумливо дивлячись на мене. 

— Це я проґавив. Треба було одразу купити тобі новий телефон. — Трохи подумав і додав: Користуйся поки що моїм.

Я розгублено зиркнула на нього.

— Дякую, але це твій телефон. Я не можу прийняти, — заперечила, міцніше стискаючи чашку.

Єгор знизав плечима.

— Все нормально, — відмахнувся він. — Я обійдуся.

Єгор пішов у будинок, але не встигла я оговтатися, як телефон знову задзвонив. Думаючи, що це знову Костя, я відповіла:

— Алло?

— Це хто? — різко пролунало на тому кінці. Жіночий голос був холодним, без жодного натяку на ввічливість.

Я на мить розгубилася, але швидко відповіла:

— Е-е… здрастуйте.

— Де Єгор? — вимогливо запитала вона.

— Можу передати йому слухавку, — спокійно запропонувала я.

— Ви його сестра? — голос дівчини на мить став менш напруженим, але лише для того, щоб одразу знову прозвучати з іронією.

— Ні, я... випадкова знайома, — невпевнено зізналася я.

— Ось як? — насмішкувато промовила вона. — Ну, тоді будьте ласкаві передати, що це дзвонила його наречена. Ліля!

Не встигла я нічого відповісти, як вона поклала слухавку.

Я знайшла Єгора в кабінеті. Він сидів за столом, схилившись над якимись кресленнями.

— Єгоре, вибач... — почала я, стоячи на порозі. —— Тобі телефонували. Я взяла слухавку, подумала, що це знову Костя, але... Це була Ліля. Я, мабуть, все зіпсувала.

Єгор підняв голову й подивився на мене з легким подивом.

— Нічого страшного.

— Вона сказала… що ти повинен передзвонити, — додала я.

Він мовчав, кілька секунд розглядаючи телефон, а потім відкинув олівець і потер обличчя долонею.

— Ясно, — коротко відповів він.

Я чекала, що він одразу візьме телефон і набере її номер, але він цього не зробив.

— Ти не будеш передзвонювати? — не стрималася я.

Єгор усміхнувся куточками губ, але ця усмішка була безрадісною.

— Ксенія, а ти хочеш, щоб я це зробив?

Його запитання вибило мене з рівноваги. Я розгублено зітхнула, намагаючись зрозуміти, що він має на увазі. Але перш ніж я встигла щось сказати, він узяв телефон і перевернув його екраном вниз.

— Це може почекати, — сказав він, дивлячись прямо на мене.

Єгор повернувся у другій половині дня, несучи в руках невелику коробку. Він навіть не встиг зняти куртку, як одразу простягнув її мені.

— Це тобі. Новий телефон, — сказав просто.

Я ошелешено глянула на нього, потім на коробку, не знаючи, що сказати.

— Ти серйозно? — я повільно взяла пакунок, відчуваючи дивне хвилювання.

— Так, — кивнув він. — Подзвони Кості, повідом йому свій новий номер.

В його голосі не було звичного тепла, а погляд був спрямований кудись убік, ніби він не хотів зустрічатися зі мною очима.

— Єгоре… — почала я, вагаючись. — Ти постійно мене рятуєш. І що я робитиму, коли тебе не буде поруч?
Його пальці стислися, ніби він хотів щось сказати, але стримався. 

— Може, прогуляємося?  Погода чудова.

І я кивнула. Бо чомусь це було єдине, що я хотіла зробити просто зараз — піти з ним кудись, аби не думати ні про що.

Ми повільно прогулювалися стежкою, яка вела до річки. Повітря стало свіжим, ніч огорнула все довкола, залишивши лише місяць і зорі освітлювати шлях.Я озиралася навкруги: срібляста доріжка на воді, шелест дерев, десь у глибині лісу ледь чутно перекликалися птахи. 

— А знаєш, як я Аню вчив гриби шукати? — посміюючись, запитав Єгор, поки ми проходили через затишну лісову галявину. Він нахилився, щоб відкинути гілку, яка перегороджувала мені шлях, і додав:

— Це ціла історія.

— Щось мені підказує, що без пригод не обійшлося, — усміхнулася я, помітивши хитрий блиск у його очах.

— Ще б пак! — підтвердив він. — Ми з Владом вирішили, що настав час навчити Аню справжньої "грибної науки". Взяли її з собою до лісу, але попередньо попрацювали над мотивацією. Ти ж знаєш: якщо немає азарту — ніякого інтересу.

— І що ж ви придумали? — я вже наперед відчувала веселу історію.

— Ми оголосили змагання: хто знайде більше грибів, отримає приз. А призом був величезний шматок її улюбленого шоколадного торта. — Він зупинився, нахилившись, щоб зліпити сніжок, і продовжив: — Але Анька, як завжди, вирішила, що можна хитрувати. Вона знайшла кілька мухоморів і спробувала видати їх за їстівні.

Я розсміялася, уявивши цю картину:

— І що ви зробили?

— Ну, Влад сказав їй, що такі гриби — особливий делікатес для "досвідчених мисливців". І якщо вона так впевнена у своїй здобичі, то нехай приготоване з них спробує першою. — Єгор усміхнувся, явно згадуючи той момент. — Анька одразу все зрозуміла й влаштувала нам цілу сцену, але зате тепер знає, як виглядає кожен неїстівний гриб. І тепер, до речі, знаходить гриби швидше, ніж ми.

— Оце так пригода, — я не могла втримати усмішку. — А торт вона таки отримала?