Глава 10

Заходячи до головного корпусу комплексу, я не могла позбутися враження, що опинилася в декораціях до історичного фільму. Високі склепіння, розкішний інтер’єр, ліпнина на стелі — все виглядало водночас велично й трохи надмірно. Можливо, саме це мав на увазі Єгор, коли говорив про «жахливі колони».

— Ходімо, покажу тобі головний ресторан, — сказав Єгор, киваючи в бік одного з коридорів. Він на мить затримав погляд на центральному холі, ніби намагаючись оцінити власну роботу.
Ми минули невелику рецепцію, де усміхнена дівчина привіталася з Єгором, і попрямували далі. У повітрі змішувалися аромати свіжозмеленої кави й легких квіткових ноток.

— Ти часто сюди приїжджаєш? — запитала я, оглядаючи стіни, прикрашені репродукціями картин епохи Відродження.

— Не так часто, як хотілося б, — зізнався він. — Більшість часу я сиджу за кресленнями і розрахунками. Рідко коли вдається навідатися і помилувати плодами своєї праці. 

— І Влад сам керує всім?

— Влад не той, хто буде стояти за барною стійкою чи перевіряти працівників. Він делегує обов’язки, але постійно тримає руку на пульсі. — Єгор ледь помітно всміхнувся. — Водночас його ідеї можуть змінюватися залежно від настрою, і персонал до цього вже звик.

Я тільки знизала плечима. З усього, що я чула про Влада, складалося враження, що він — той тип людини, який любить створювати навколо себе колотнечу.

Ми сіли за столик біля вікна, крізь яке можна було спостерігати, як останні промінчики сонця тануть за горизонтом. У залі панувала приємна атмосфера: м'яка музика, блиск келихів і шурхіт скатертин створювали відчуття затишку. Але, незважаючи на все це, між нами раптом запала тиша.

Через хвилину до нас підійшла офіціантка, акуратно поставила на стіл дві філіжанки кави й, посміхнувшись, пішла.

— Дякую, — промовила я, взявши чашку в долоні.

Єгор лише кивнув, його погляд був спрямований у вікно, де дерева тонули в сутінках. Він виглядав так, ніби був десь далеко у своїх думках.

— Щось сталося? — обережно запитала я.

— Ні, — він глянув на мене, але в очах його був якийсь сум. — Просто розмірковую.

Я відчула легку напругу. Було зрозуміло, що його щось турбує.

— Про що? — запитала я, намагаючись звучати невимушено.

— Про те, що минуло. Але іноді минуле не відпускає. — Він зітхнув, обернув чашку в руках і зробив ковток.

— Це через Лілю? — запитала я напряму, хоча серце стиснулося від незручності.

Єгор здригнувся, але не відвів погляду. Його губи ледь помітно смикнулися в іронічній усмішці.

— Що тобі вже встигла розповісти Аня?

— Лише дещо, — відповіла я, обережно підбираючи слова. — Вона згадувала про вашу історію… І, здається, має свою думку з цього приводу.

Єгор хмикнув, але промовчав. Його реакція лише підсилила мою цікавість. Потім усміхнувся кутиками вуст, і, обхопивши чашку руками, задумливо втупився в темну рідину. 

— І що ж думає про Лілю моя сестричка?

— Наприклад те, що вона не найкраща партія для тебе, — посміхнулася я. — Мабуть, звичайні сестринські ревнощі. Адже вона ніколи її не бачила.

— Отже, Анька вже не така й маленька, — невесело посміхнувся Єгор. — Все помічає. Справа в тому, що Ліля кілька років тому покинула мене заради більш вигідної партії. В той час я був бідним студентом і не міг забезпечити їй належний рівень життя. А нещодавно я зустрів її. Вона розлучилася з чоловіком, і між нами все якось закрутилось знову.

— У житті всяке буває, може, Ліля не відразу зрозуміла, що вас пов'язує щось серйозне, знадобився час..., — знизала плечима я.

Єгор подивився на годинник і злегка нахилив голову, ніби зважуючи щось у думках.

— Ще рано повертатися, — сказав він, м’яко усміхнувшись. — Знаєш, у мене є одна ідея. Як щодо прогулянки? Тут недалеко є місце, яке тобі точно сподобається.

Я засумнівалася. 

— Прогулянки в горах у темну пору? Ти впевнений, що це безпечно? 

— Цілком. Це зовсім близько, і ніч тут зовсім не страшна. Повір, місце варте того, щоб ти побачила його навіть у сутінках, — запевнив Єгор. 

Ми рушили разом, йдучи вузькою стежкою, яка петляла між високими деревами. Повітря було прохолодним, але приємно освіжало після затишку ресторану. Я вдихнула на повні груди аромат ялин і волого снігу.

— Навіть думати не хочу, що могла б в цей час сидіти в задушливому офісі чи бігти на чергову зустріч з клієнтом. Мені вже починає подобаться моя пригода. 

— Я знав, що рано чи пізно ти по-іншому подивишся на цю ситуацію, — з посмішкою відповів Єгор. —

Ми майже прийшли.

Незабаром ми зупинилися на невеликій галявині. Вона розташовувалася на краю пагорба, відкриваючи панорамний вид на долину, яка потопала в сутінках. Я застигла на місці, зачарована: маленькі хатки внизу світилися теплим жовтим світлом, а небо переливалося ніжними барвами вечора.

— Це просто неймовірно, — прошепотіла я.

— Ти навіть не уявляєш, яка тут краса на світанку, — відповів Єгор, схрестивши руки на грудях і вдивляючись у горизонт. — Але навіть зараз, погодься, є щось магічне.

— Ти романтик, — посміхнулася я.

— Можливо, — відповів він. — Хоча чоловікам важко придумати щось дійсно романтичне, щоб це… не виглядало дивно.

— І все ж кожній жінці хочеться романтики, — сказала я.

— Що ж, тоді, напевно, я на вірному шляху, — він усміхнувся.

-- От, скажи, чим ти збираєшся здивувати свою наречену? 

-- Тим, що одружуся з нею, - хмикнув Єгор, - цілком божевільний вчинок! А якщо серйозно, на жаль, нічого романтичного я для неї не підготував... На жаль...

-- А ти спробуй...

Раніше, розмовляючи з малознайомими людьми, я майже завжди відчувала всередині колючу скалку, що заважала їй бути самою собою, а з Єгором було так спокійно, немов хтось цю скалку чудесним чином висмикнув. Дивлячись на нього, я раптом подумала: добре, що ми не пов'язані з ним чимось особистим, наприклад, закоханістю, яка все ускладнює.