Глава 7

Спочатку в слухавці лунали звичні нудні гудки, і нарешті почувся сонний Костин голос. Я так зраділа, що закричала в слухавку, що є сили: «Костяаа!» Навіть Єгор здригнувся.

Костя злякано охнув.

-- Господи, Ксюшо, щось сталося?

-- Сталося! - закричала я, і тут же без жодного переходу ображено додала: - Я дзвонила тобі багато разів. Де ти був?

-- Взагалі я в Німеччині, -- нагадав Костя, - відсипаюся після поїздки. Та що сталося?! 

Я коротко переказала йому свою драматичну історію.

У відповідь Костя видав звук, який заведено називати нечленороздільним, тому я поспішила заспокоїти нареченого, сказавши, що мене прихистили чудові, милі люди.

Костя довго мовчав, а отямившись, видавив:

-- Почекай, а як же зустріч із директором франківської філії?

-- Тебе хвилює тільки це?! - обурилася я. - Невже те, що сталося зі мною, тебе не цікавить?

Мабуть, Костя зрозумів, що зараз краще не загострювати ситуацію, і поспішив запропонувати варіанти допомоги. Варіант «а» мені рішуче не підійшов.

-- До чого тут гроші? -- усміхнулася я.-- Найголовніше - відновити мої документи.

-- І що ж робити?

-- Я сподівалася, що ти приїдеш сюди, і ми разом про це подумаємо, - чесно зізналася я.

Костя виправився і видав варіант «б».

- Так, крихітко, звісно, я приїду тобі. Дня за два-три.

- А швидше не можна?

- Швидше?! Я що, полечу до тебе на килимі-літаку? - огризнувся Костя. - По-перше, мені потрібно зібратися, по-друге, завтра вранці в мене в Дрездені важлива зустріч, і виїхати я можу тільки після неї.

Я спалахнула:

- Із цього б і починав! Для тебе найважливіше твої проекти, твій бізнес, а на мене тобі наплювати. Хоч би я взагалі окочурилася в цих горах!

-- Ксюша, до чого драматизувати?! - тужливо забурмотів Костя. - Ти ж сама сказала, що зупинилася у пристойних людей...

-- Між іншим, у будинку молодого симпатичного чоловіка! -- мстиво уточнила я.

При цих словах Єгор, який і без того здавався збентеженим, встав і пішов.

-- Спасибі, що повідомила, люба, - хмикнув Костя, - мені залишається тільки сподіватися на твою розсудливість. Гаразд, вибач, я не хочу сваритися. Завтра вранці, одразу після переговорів я виїду. Сподіваюся, що післязавтра ми побачимося, усі проблеми вирішаться, і Новий рік ми зустрінемо разом. Добре?

Мені не залишалося нічого іншого, як видавити це жалюгідне компромісне «добре». Костя давно від'єднався, а я все продовжувала подумки говорити з ним, намагаючись відповісти собі на головне запитання: що нас пов'язує?

Я дивилася, як вітер кружляє сніжинки. Капучино давно охололо. Повернувся Єгор.

Він присів поруч і подивився на мене уважним поглядом старшого брата. «Ось так, напевно, він дивиться на свою дурну молодшу сестру», - чомусь подумала я і, не витримавши, відвела очі.

-- Ну ж бо, Ксюшо, здригнися, подивися - гори, сонце! - підбадьорив Єгор.

Я неуважно кивнула:

-- А, так... Дуже красиво.

Але до зимових красот мені в цей момент не було ніякого діла. Хотілося опинитися вдома, ну, або хоча б у домі Єгора, у кімнаті, яку їй на певний час позичила незнайома Ліля, зачинитися там і поревіти досхочу.

Я винувато зітхнула:

-- Поїхали додому?

Не доїжджаючи до селища, Єгор зупинив машину. Я здивовано глянула на нього.

-- Тут за п'ять хвилин чудове місце, - пояснив Єгор, - зупинимося ненадовго? Хочу показати тобі гори.

Гірський схил був таким безлюдним, що я здивувалася. Карпатські гори завжди асоціювалися у мене з туристичними маршрутами, гамірними групами та запахом шашлику. Але тут, у цій ущелині, куди мене привів Єгор, було тихо й неймовірно красиво.

Сидячи на великому камені, ми дивилися, як хмари повільно пливуть над вершинами.

— Знаєш, я завжди думала, що в реальності гори не бувають такими, як на фотографіях чи у фільмах, — зауважила я.

Єгор усміхнувся і приємним баритоном тихо проспівав:

— «Краще гір можуть бути тільки гори…»

Я замислилася — що я явзагалі знаю про гори? Вони здавалися мені далекими та загадковими. Знайомі вони мені були хіба що з картин Реріха та шкільних екскурсій. У дитинстві батьки одного разу привезли мене до Карпат, але це було так давно, що від тієї поїздки залишилися не спогади, а радше відчуття. Найголовніше, що я зрозуміла тоді, це те, що гори величні. І це відчуття величі та сили, яке залишилося в душі з тих пір, змушувало мене щоразу дивитися на них із трепетом.

— Напевно, ти маєш любити гори, якщо народився тут? — раптом запитала я, глянувши на Єгора.

— Саме так. Я без них засихаю. Коли стає важко — приїжджаю сюди, щоб перезарядитися. Гори завжди допомагають, — відповів він. — Знаєш, у мене є мрія — обійти всі великі гори світу. Я вже був в Альпах і Гімалаях, а тепер мрію про північні масиви.