Глава 6

Я простягнула телефон Єгору, який читав щось з екрана планшета.

-- Дякую, не змогла додзвонитися. Абонент не відповідає, як крізь землю провалився. Не знаю, що й думати.

-- Напевно, у людини справи, - дипломатично припустив Єгор.

Я закусила губи - знайомий відчай накочував дев'ятим валом.

- Не засмучуйся! - Єгор усміхнувся. - Знаєш, я переконаний, що якщо у твоєму житті трапилося щось погане, незабаром неодмінно станеться щось хороше. 

-- Це спірна теорія, -- з іронією зауважила я. 

Єгор так не вважав і додав:

- Вважай, що ти потрапила в санаторій. А значить, саме час відпочити і підлікуватися - свіже повітря, здорова їжа!

-- Санаторій так санаторій, - погодилася я. - Якби ще документи і гроші були при мені...

— Ось побачиш, потім ця кумедна подія стане лише приємним спогадом, і ти будеш сміятися, — сказав

Єгор із такою впевненістю, що я майже йому повірила. — А поки що можна просто розслабитися й насолоджуватися моментом. Тим паче, що скоро Новий рік.

— Новий рік… — задумливо повторила я. — А як ви зазвичай його святкуєте? У вас у родині є якісь особливі традиції?

Єгор усміхнувся, ніби відчувши мій щирий інтерес.

— Авжеж. Ми ж у Карпатах, а тут традиції дуже шанують. Для нас Різдво й Новий рік — це завжди теплий і дуже сімейний час. Напередодні свята всі збираються разом і накривають стіл із дванадцяти пісних страв. Ти ж знаєш — кутя, узвар, вареники, тушкована капуста…

— А ще дідух! — додала я, згадавши різдвяні традиції.

— Точно. Але в нас його не просто ставлять у хаті, як прикрасу, а ще й палять надворі.

— Палять?! — здивувалася я.

— Так, — кивнув він. — Кажуть, що тоді весь дім наповнюється добром і світлом на весь наступний рік.

Це своєрідне прощання зі старим і привітання нового. А після всіх традиційних обрядів починається справжнє святкування. Ми сідаємо за великий стіл, п’ємо гаряче вино або сливовицю, а потім виходимо колядувати.

— Колядувати? Але ж це більше різдвяна традиція.

— Так, але в нас у селі на Новий рік теж іноді ходять, усе залежить від настрою. Ми, наприклад, любимо співати старі пісні. Та найголовніше, що це час, коли вся родина разом. Навіть якщо ми живемо в різних містах, на свята завжди повертаємося додому.

Я слухала його, зачаровано уявляючи цю картину — великий, теплий будинок, накритий снігом, сміх рідних, аромати домашньої випічки й потріскування дров у каміні. Якби хтось запитав мене, чого я хочу найбільше, то, мабуть, я відповіла б, що хочу опинитися за тим самим столом, серед цих людей, у цій атмосфері затишку й родинного тепла.

— А ви як святкуєте? — раптом запитав Єгор, вириваючи мене з думок.

— Якщо чесно, не так душевно, як у вас, — відповіла я з легкою усмішкою. — У нас більше шуму, феєрверків і метушні.

— Тоді, може, цього року спробуєш щось нове? — підморгнув він. — Дідух палити не змусимо, але гарячого вина я тобі точно наллю.

Я засміялася, і в серці стало трохи тепліше. Можливо, і справді цей Новий рік подарує щось хороше.

— Ну що ж... Будемо створювати святковий настрій? Поїхали в місто за ялинкою? — Єгор подивився на мене із запалом.

Я розгубилася:

— Коли?

— Просто зараз. Я давно хотів купити мамі велику штучну ялинку. Чому б не зробити це сьогодні?

Заодно покажу тобі місто. Поїхали?

Він майже переконав мене, коли раптом я згадала одну важливу річ.

— Єгоре, зачекай, — я різко підняла руку, зупиняючи його. — Мені ж потрібно зустрітися із замовником!

Я приїхала сюди, щоб обговорити один проєкт. У мене була домовленість на сьогодні, у його офісі.
Єгор зупинився, нахилив голову, задумливо звів брови:

— Точно, ти ж згадувала про роботу. І на котру годину у тебе зустріч?

— Ми домовлялися ближче до обіду, але точного часу я не знаю. А зателефонувати, щоб уточнити, не можу… Телефон же вкрали.

— Та це не проблема! — махнув рукою він. — Заїдемо туди по дорозі. Спершу в офіс до твого замовника, а потім уже вирушимо за ялинкою.

— А тобі це буде зручно? — запитала я, трохи вагаючись.

— Авжеж! Тим більше, так ти зможеш закрити всі робочі питання й повністю поринути у святкові приготування.

Я видихнула, відчувши полегшення, й усміхнулася:

— Домовились. Дякую, Єгоре.

Єгор тим часом рушив до виходу, кидаючи через плече:

— Я піду за машиною. Як будеш готова, виходь.

На жаль, у будівлі бізнес-центру, куди мене привіз Єгор, на мене чекало жорстоке розчарування.

— Ну що, як пройшло? — запитав Єгор, коли я важко сіла в машину, похмуріша за грозову хмару.

Я зітхнула, втупившись у руки.

— Ніяк.

— Що сталося?

— Секретарка сказала, що мій партнер чекав рівно до одинадцятої, а потім поїхав на вокзал, — я безсило відкинулася на спинку сидіння. — Контракт провалено.

— Але ж ти домовлялася?

— Так, — я кивнула, закусивши губу. — Просто запізнилася. Як завжди. Костя мене за це точно не похвалить…

Єгор скептично підняв брову:

— Не перебільшуй. Ну, сталося й сталося. Що ти тепер зробиш?

— Нічого… Просто життя зовсім не вдалося, — приречено буркнула я, махнувши рукою.

— Ой, та перестань, — усміхнувся Єгор, повертаючи ключ запалювання. — Слухай, знаєш, що зараз треба? Сконцентруватися на чомусь приємному. Наприклад, на виборі ялинки.

— Єгоре… — зітхнула я, не маючи сил на його оптимізм.

— Ні, серйозно! — підморгнув він. — Ну не робити ж з цього трагедію? Ти ж у Карпатах, тут не можна бути нещасною.

Я спочатку не знала, як реагувати, а потім видихнула й приречено кивнула:

— Добре, поїхали за ялинкою.

У торговому центрі, де вирував новорічний ярмарок, Єгор рішуче потягнув мене в секцію зі штучними ялинками. Навколо височіли цілі зарості зелених дерев найрізноманітніших розмірів, відтінків і пухнастості.