Глава 5

Ранкове світло пробивалося крізь тонкі фіранки, м’яко розсіюючись у затишній кімнаті. Я зіщулилася, намагаючись позбутися залишків сну, і в той же момент у голові промайнула єдина думка: От би зараз прокинутися у своєму ліжку, у власній квартирі! Але, на жаль, реальність була іншою.
Розплющивши очі, я побачила над головою білу стелю, а потім відчула, як хтось поруч ледь помітно ворухнувся, притискаючись до мене теплим тілом. Його рівне, спокійне дихання лоскотало шию, а чиясь рука лежала на моїй талії.

Я завмерла.

Повільно, наче боялася побачити щось неймовірне, повернула голову — і зустрілася поглядом із Єгором. Одне з темних пасом впало йому на лоб, немов запрошуючи провести пальцями, прибрати його. Мій погляд ковзнув по високих вилицях, витонченій лінії підборіддя, а потім зупинився на рельєфних м’язах преса, що виглядали з-під задраної футболки.
Єгор поворушився, його вії злегка тремтіли, і раптом він розплющив очі. Я сіпнулася, мало не підстрибнувши, і різко відсунулася від нього, наскільки дозволяло ліжко.

— Що ти тут робиш?! — шипіла я, намагаючись заглушити шалену калатань серця. — Як це взагалі сталося? І головне — чому я в одному ліжку з тобою?!

Єгор протер очі, позіхнув і... усміхнувся.

— Доброго ранку, — його голос звучав хриплувато, ще сонно, і чомусь напрочуд спокійно. Ніби нічого дивного не відбулося.

— Ніякого «доброго ранку»! — я з силою скинула його руку зі своєї талії. — Поясни, як ти тут опинився?!

Єгор не квапився відповідати. Спершу піднявся на лікоть, вивчаючи мене поглядом, а тоді нарешті вимовив:

— Ти кричала уві сні.

Я застигла.

— Спершу я подумав, що тобі просто наснився поганий сон, але ти не зупинялася, — пояснив він. — Я зайшов, щоб розбудити тебе…

— І? — я з підозрою звузила очі.

— І, мабуть, заснув, — знизав плечима Єгор, так, ніби це було найзвичайнісінькою річчю у світі.

— Ти заснув? — повторила я, не вірячи власним вухам, і підозріло звела брови.

— Схоже, що так, — без тіні докору підтвердив Єгор.

— І як же це сталося? — я схрестила руки на грудях.

Єгор трохи знітився, але швидко взяв себе в руки.

— Ну, якщо тебе це заспокоїть, я не збирався тут залишатися, — сказав він і провів рукою по скуйовдженому волоссю. — Але ти була така… — він на мить замовк, ніби підбираючи потрібне слово,

— перелякана. Я не хотів залишати тебе одну.

— Ох, яка благородність, — пробурмотіла я, досі не знаючи, як правильно реагувати.
І саме в цю мить у двері голосно постукали.

— Єгоре, ти тут? — пролунав дзвінкий жіночий голос.

— Так, — крикнув він, навіть не намагаючись приховати ситуацію.

Я ледве встигла щільніше притиснути ковдру до грудей, коли двері відчинилися, і на порозі з’явилася дівчина з коротким рудим волоссям та лукавою усмішкою. Її очі спалахнули цікавістю, коли вона побачила нас удвох.

— Ого! Не чекала побачити таку… картину! — засміялася вона, і, перш ніж я встигла щось сказати, в її руках уже з’явився телефон.

— Аня, ні! — вигукнув Єгор, але було вже пізно.

Спалах камери освітив кімнату, а дівчина радісно махнула нам рукою.

— Це фото просто створене для родинного архіву, — сказала вона з хитрим виглядом, ховаючи телефон у кишеню.

Я притиснула ковдру ще міцніше, відчуваючи, як мої щоки спалахують вогнем.

— Аня! Видали це негайно! — Єгор схопився з ліжка й рішуче рушив до сестри, але та вже встигла вислизнути в коридор, заливаючись сміхом.

Я лише закотила очі й упала назад на подушку.

Лежачи, я прислухалася до слабкого брязкоту посуду й приглушених голосів, що долинали з першого поверху. Ці звуки були такими затишними, такими рідними, що на мить я навіть забула, чому опинилася в цьому домі. І чому прокинулася в чужому ліжку…

Я зітхнула й, повільно вибравшись із теплого кокона ковдри, підійшла до вікна. Холодне скло приємно освіжило пальці, коли я торкнулася його кінчиками. Холодне скло приємно освіжило пальці, коли я торкнулася його кінчиками. За склом відкрився краєвид на засніжений сад: пухкі кучугури вкривали дерева, гілки були оповиті білими мереживами, а кущі здавалися застиглими у зимовому танці. Сад дихав тихим спокоєм, а десь у його глибині, мов крихітні маячки, блищали під сонцем замерзлі краплини на гілках. Цей контраст із міською зимою вразив мене до глибини душі. Там, у місті, все зовсім інакше: брудний сніг лежить сірими купами вздовж доріг, тротуари вкриті слизькою кашею з талого льоду й піску, а люди квапливо обходять калюжі, намагаючись не забризкати взуття. 

Раптом ізнизу долинув сміх — дзвінкий, мелодійний. Я впізнала голос Ані, сестри Єгора, і мимоволі здригнулася. Цей сміх, хоч і приємний, наче дзвоники, боляче нагадував, що я тут — чужа. Я була лише випадковою людиною в цьому затишному домі, тимчасовою гостею, яка не мала тут свого місця.
«Гаразд, час спуститися вниз», — подумала я, вдихнувши глибоко й зібравши залишки рішучості.
Озирнувшись, я помітила, як на стільці акуратно лежали мої речі. Цей простий жест — те, як хтось подбав про мене, — викликав у грудях хвилю тепла.

Місцезнаходження їдальні я з легкістю визначила за запахом. Аромат обсмажених кавових зерен і хвилюючий запах здоби з корицею привели мене прямо до вишукано сервірованого столу, на якому красувалося величезне блюдо з гарячими булочками.

— Доброго ранку! — зраділа Марія Петрівна. — Давайте снідати.

До їдальні зазирнув Єгор зі срібною джезвою в руках.
Поки він варив каву, його мама розпитала мене про вчорашню подію і запропонувала погостювати в них у будинку, доти, доки зниклі документи не відновлять.

— Я завдаю багато клопоту, — зауважила я.

— Нічого подібного! — відповіла мама Єгора, категорично заперечуючи.

— Дякую! — сказала я, посміхаючись. — Як тільки приїде мій наречений, я одразу поїду.

...Міцна кава, марципанові булочки з корицею, велика сирна тарілка, кілька видів варення, оливки, пухкий омлет із зеленню, хрусткі млинці з сиром у меду — як це все було смачно! Незважаючи на смуток і недавні переживання, у мене розігрався вовчий апетит, і я із задоволенням наминала частування.