Глава 4

Машина плавно зупинилася біля великого, яскраво освітленого будинку, що немов світився теплом у нічній темряві. Крізь великі вікна лилося м’яке світло, створюючи враження затишку й домашнього спокою.

Слідом за Єгором я ступила на викладену каменем доріжку, прикрашену ліхтарями й садовими світильниками, які м'яко підсвічували акуратні клумби вздовж бордюрів. Повітря було наповнене запахом диму з комина й морозної свіжості. Усе довкола здавалося казково-спокійним, аж поки тишу не порушило раптове радісне гавкання.

З темряви на нас кинувся великий кошлатий пес, який із такою щирою радістю застрибнув на Єгора, що той ледве втримав рівновагу. Єгор розсміявся, нахилився, щоб погладити собаку, й, здається, на мить зовсім забув про мою присутність.

У цей момент назустріч нам вийшла тендітна жінка в легкому светрі. Її рухи були швидкими й невимушеними, а в очах світилася така теплота, що навіть моя напруженість дещо послабилася. Не встигла я отямитися, як Єгор підхопив її на руки й підкинув, мов маленьку дитину.

— Єгоре, пусти, — засміялася вона, жартівливо штовхнувши його в плече. Її сміх був оксамитовим, глибоким, таким, що одразу викликав симпатію.
Єгор поставив її на землю й обернувся до мене:

— Це моя мама, Марія Петрівна.

Я розгублено пискнула:

— Здрастуйте!

Жінка усміхнулася мені так привітно, що я на секунду навіть розслабилася.

— Здрастуйте, Ліля!

Я здригнулася й розгублено кліпнула.

— Я… е-е… взагалі-то, я Ксенія…

Марія Петрівна знову тепло усміхнулася, але тепер мені здавалося, що ця усмішка не призначалася для мене. Вона чекала іншу — справжню наречену Єгора.
Моє серце калатало так сильно, що, здавалося, ось-ось видасть мене. Я ледве зібралася з силами, щоб виправити її помилку:

— Здрастуйте. Але я… не Ліля.

Марія Петрівна спантеличено перевела погляд на Єгора:

— Не Ліля?!

— Так, мамо, не Ліля, — підтвердив він, підбираючи слова. — Цю милу панянку звуть Ксенія. Ми познайомилися сьогодні в потязі.

Очі Марії Петрівни, і без того великі, розширилися ще більше. Було видно, що вона хоче щось запитати, але її природна делікатність не дозволяла ставити прямі запитання в присутності незнайомої дівчини.

Єгор, відчувши її нерішучість, швидко, але стисло розповів мою історію, опускаючи деталі, але зберігаючи основний зміст. Коли він закінчив, Марія Петрівна полегшено видихнула:

— А, так ось воно що! Ну правильно зробив, що привіз дівчинку до нас.

Єгор одразу перевів розмову на іншу тему:

— А де Анька?

— Спить у себе в кімнаті, — відповіла Марія Петрівна.

— Я до неї.

Не чекаючи відповіді, Єгор піднявся сходами на другий поверх, залишивши мене наодинці з його мамою.

У цей момент мені захотілося провалитися крізь землю. Сором обпік вуха, в голові роїлися думки одна гірша за іншу. Як я виглядаю в її очах? Якась випадкова дівчина, що причепилася до її сина, безцеремонно увірвалася в їхній дім серед ночі… де, між іншим, чекають зовсім іншу дівчину. Його законну наречену.

Я зітхнула й обережно подивилася на Марію Петрівну.

— Ви, напевно, думаєте про мене казна-що… — почала я, але вона м’яко перервала:

— Думаю, що ви змерзли й втомилися. Ходімо в кімнату.

Я хотіла додати ще щось, щоб хоч якось виправдатися, сказати щось осмисленіше чи переконливіше, але від втоми й розгубленості всі слова просто вилетіли з голови.
Марія Петрівна похитала головою, її усмішка залишалася такою ж теплою, як і раніше.

— І в думках не було. Ви сідайте, відпочиньте з дороги.

Я втомлено опустилася на диван. Здавалося, що мої ноги ось-ось підкосить, а дзвін у голові ставав дедалі голоснішим.

— Смішно вийшло, — сказала Марія Петрівна, сідаючи поруч. Її голос звучав по-материнськи м’яко, але я помітила в ньому нотку втоми. 

— Я ж вирішила, що ви і є Ліля, наречена Єгора.

Вона задумливо знизала плечима, ніби говорила більше сама до себе:

— Знаєте, я ж Лілю ніколи не бачила. Але за ці два тижні готуюся до її приїзду, ніби до королівського весілля. І от ви з’являєтеся першою...
Її слова обпекли мене. Усередині все стислося, наче я зробила щось погане, хоча жодної провини не було. Але мені стало так ніяково, що ще трохи — і я справді провалилася б крізь землю. Мабуть, саме тому я спробувала щось сказати у відповідь, але ком у горлі завадив вимовити бодай слово.

Я опустила голову, намагаючись зібратися, але Марія Петрівна продовжила:

— Я за ці два тижні буквально збилася з ніг. Спершу ця новина про весілля, потім нескінченні приготування. А тут днями Єгор телефонує й каже, що приїде сам, бо в Лілі раптом з’явилися якісь важливі справи, і вона затримується. Ну а сьогодні взагалі все пішло шкереберть.

Вона зітхнула, подивилася на мене уважно й лагідно торкнулася моєї руки:

— Ви ж, певно, страшенно змучилися? Може, чаю чи кави? Або краще одразу в ліжко?
І тут я зрозуміла, що більше не можу боротися з втомою. Мої очі злипалися, а тіло, ніби відключаючись, важко осідало в подушки.

Марія Петрівна легко махнула рукою, ніби стираючи всі сьогоднішні клопоти.

— Зранку клопочуся, парю, смажу, готую святковий обід. Чекаю Єгора. А його все нема! І ось, уже ближче до ночі, він нарешті приїжджає.

— Вибачте, це він через мене затримався, — тихо промовила я, опустивши очі.

Жінка лише посміхнулася й знову відмахнулася:

— Та що там! І з’являється не один, а з дівчиною! Ну, природно, я подумала, що Ліля все-таки вирішила приїхати, тому й назвала вас її ім’ям...

— Зрозуміло, це я в усьому винна, — пробурмотіла я, відчуваючи, як щоки палають від сорому.

— Ні в чому ти не винна, — несподівано пролунав голос Єгора зверху.

Я здригнулася, почувши його. За мить він уже спускався сходами й невимушено кинув:

— Аня не захотіла виходити зі своєї кімнати. Утім, враховуючи, що вже перша година ночі, ми її пробачимо.