Глава 3

Я чекала Єгора у домовленому місці — в центрі вокзалу. Схрестивши руки на грудях, намагалася не звертати уваги на хаос навколо: перехожі поспішали, багажні візки гуркотіли, голоси змішувалися в загальний шум.

Нарешті він з’явився.

Я підняла погляд і, на відміну від зустрічі в поїзді, тепер розглянула його уважніше. Високий, широкоплечий, темне волосся трохи кучеряве, великі карі очі.

— Привіт, — усміхнувся Єгор.

— Привіт, — відгукнулася я без особливого ентузіазму. — І… дякую.

— За що? Я ж начебто ще нічого не зробив, — здивувався він.

Я знизала плечима.

— Хоча б за те, що приїхав. Ваш друг, наприклад, навіть не захотів.

Єгор лише злегка хитнув головою, нічого не відповідаючи, і одразу перейшов до справи:

— Отже, у вас украли паспорт і гроші?

Я кивнула.

— Грошей я вам дам, скільки треба, але ось документи... — він замислився, потім запитав: — А крім паспорта, у вас щось ще є? Студентський квиток, водійські права… пенсійне посвідчення?

Я скептично подивилася на нього:

— Уявіть собі, я забула пенсійне посвідчення вдома. Разом з усіма іншими документами.

Єгор хмикнув, але швидко посерйознішав.

— Ясно. Вибачте, я вам дуже співчуваю, — розвів він руками, — але якщо чесно, не знаю, чим можу допомогти.

Я зітхнула, опустивши погляд, і тихо промовила:

— Будь ласка, купіть мені каву і пиріжок.

Єгор здивовано підняв брови.

— Що?

— Каву і пиріжок, — повторила я, піднімаючи на нього очі.

Я відчула, як щоки запалали. Єгор, помітивши це, раптом схопив мене за руку:

— Ходімо!

Не чекаючи заперечень, він потягнув мене в найближчу кав’ярню, посадив за столик і незабаром повернувся з гарячою кавою та шматком яблучного пирога.
Я зробила ковток капучино й відчула, як тепло поступово розливається всередині.

— Дякую, — щиро сказала я.

Єгор усміхнувся:

— Ну, поки що я зробив для вас не так уже й багато. Давайте подумаємо, що ще можна зробити. Ви їжте, не соромтеся. Вважаю, що в такій ситуації найкраще звернутися до поліції та написати заяву про крадіжку документів.

Я відклала виделку, зітхнувши:

— Напевно, ви маєте рацію. Взагалі, я відразу хотіла йти в поліцію, але просто розгубилася. Я завжди гублюся в чужому місті…

Єгор уважно подивився на мене:

— Хочете, я піду з вами?

Я підняла очі:

— Хочу. Розумієте, у мене тут, крім вас, нікого немає.

Єгор знову всміхнувся:

— Добре, що Влад із вокзалу затягнув мене в ресторан відзначити нашу зустріч, інакше я міг би навіть не побачити вашого дзвінка.

У поліції швидко з’ясувалося, що до таких розгублених туристів, як я, тут ставляться без особливого ентузіазму.

Похмурий черговий вислухав мою історію, зітхнув і похитав головою:

— Ну що… погано!

Я кивнула. Ой, як же погано! І глянула на чергового з благанням. Але він лише мовчки барабанив пальцями по столу, ніби зважуючи, чи варто витрачати час на мою справу.

Першим не витримав Єгор:

— Пане капітане, давайте допоможемо гості нашого міста!

Офіцер перевів погляд на нього й скептично примружився:

— А ви хто, громадянине? Будьте люб’язні пред’явити документи!

Єгор без слів простягнув йому свій паспорт.

— Так що з дівчиною? — наполягав він.

Капітан хмикнув, відклавши документ убік:

— А що з дівчиною? Нехай пише заяву. Будемо шукати злочинця, це наша робота.

Я нарешті наважилася подати голос:

— Вибачте, а як довго ви будете його шукати?

Капітан знизав плечима:

— Складно сказати… — Його тон натякав, що надії на швидкий результат мало. — Та й час зараз…

Самі розумієте, Новий рік на носі.

— І що ж мені робити? Чекати, поки закінчаться свята? — у розпачі запитала я. — Мені що, зустрічати

Новий рік на вокзалі?

— Не знаю, дівчино, — незворушно відповів капітан, перекладаючи якісь папери.

Мене охопило роздратування.

— Я застрягла у вашому дурному місті! — майже закричала я, втрачаючи терпіння.

Єгор стиснув мою руку, закликаючи заспокоїтися, і тихо, але впевнено сказав:

— Капітане, можливо, можна якось прискорити процес?

Поліцейський підняв брову й запитально поглянув на нього:

— А вам вона хто, що ви так переживаєте?

-- Наречена! - випалив Єгор.

Я остовпіла й зніяковіло втупилася в Єгора. Що він таке говорить?!

— А як прізвище вашої нареченої? — суворо запитав капітан, звузивши очі.

Єгор ледь помітно напружився, потім неквапливо повернувся до мене й, наче нічого дивного в цьому не було, спокійно запитав:

— Як твоє прізвище?

Капітан з недовірою підняв брови й скептично всміхнувся:

— Ви не знаєте прізвища своєї нареченої?

— Просто… ще не встиг дізнатися, — без жодного збентеження відповів Єгор. — Розумієте, ми познайомилися кілька годин тому, у потязі!

Очі капітана округлилися. Він гмикнув і схрестив руки на грудях.

— Ну, знаєте…

— Я закохався в неї з першого погляду! — гаряче перебив його Єгор, вдаючи захоплення. — Ви тільки погляньте на неї! Очі — як море, а фігура… — він театрально зітхнув. — Я про таку дівчину все життя мріяв!

Я глянула на нього, намагаючись приховати шок. Що він витворяє?! Але Єгор виглядав цілком серйозним — і навіть переконаним у власних словах.

— Ну, раз мріяли, от і допоможіть їй! — хмикнув поліцейський, задоволений власною дотепністю. —

Подбайте про дівчину до з’ясування обставин справи, а ми поки що, вибачте, нічим допомогти не можемо! Пишіть заяву й чекайте. Ми вам повідомимо.

Залишивши в поліції заяву, ми з Єгором вийшли на вулицю. Було темно. У небі сяяли розсипи зірок, а повітря пахло свіжістю й морозом.

— Не засмучуйся, — сказав Єгор. Сам при цьому виглядав похмурим і, мабуть, тому перейшов на «ти».