Глава 2

Я ледь встигла заїхати додому, щоб захопити документи та речі в дорогу. Поспіхом збираючи речі, я відчувала, як із кожною хвилиною втрачаю сили. Втома навалювалася, мов камінь, але часу не було. Джинси, куртка, ділова блузка... Та яке це вже має значення?

Костя навіть не спитав, чи в мене є змога виїхати сьогодні. Він просто 'поставив перед фактом'. 'Ось такі термінові справи', — і його голос усе ще лунав у моїй голові. Як завжди, безапеляційно й з впевненістю, що я виконаю його накази.

Перед виходом з квартири підійшла до трюмо, звідки на мене подивилася дзеркальна копія — невисока, тендітна, з великими сірими очима, русяве волосся стягнуте в хвіст. Загалом — симпатична дівчина, якій, однак, бракувало яскравості, а головне — упевненості в собі.

Знайшовши своє місце у вагоні, я з подивом побачила, що воно вже зайняте. Молодий чоловік у діловому костюмі, світловолосий і впевнений у собі, сидів на моєму місці та жваво розмовляв із сусідом — темноволосим хлопцем. Я дістала квиток і ще раз перевірила: моє місце дійсно було в цьому ряду. На інших місцях сиділи двоє хлопців, а біля вікна — літня жінка в розкішній шубі.
Я кашлянула, щоб привернути увагу, але світловолосий навіть не обернувся. Спершу на мої спроби відреагував тільки брюнет, який сидів поруч. Він ткнув приятеля в бік:

— Владе, поступися місцем дівчині!

Але замість того, щоб встати, Влад лише почав умовляти мене помінятися місцями.

— Можна я поясню? — сказав він із посмішкою, звертаючись до мене. — Це мій давній друг! Познайомтесь, це Єгор!

Єгор зніяковіло кивнув, але виглядав так, ніби не знав, що робити.

— Ми з ним давно не бачилися, — продовжив Влад. — А сьогодні випадково зустрілися на вокзалі. Я мав їхати до Києва, але вирішив провести час у Івано-Франківську з Єгором.

Я нервово поглянула на годинник. Поїзд мав вирушити зовсім скоро, і мені потрібно було сісти на своє місце, щоб пропустити інших пасажирів, яким я загородила прохід.

Я стиснула квиток у руці, відчуваючи, як піднімається хвиля роздратування. “Що за наглість? — думала я, — вони серйозно вважають, що можуть вирішувати за мене?” Але вслух сказала спокійно, майже ввічливо:

— Я хочу сісти на своє місце

— Але це мій старий друг, ми не бачилися кілька років! — не вгав Влад. — Може, поміняєшся місцями? У мене квиток у першому класі, тобі там буде набагато зручніше!

Я вже була готова відповісти, але в цей момент літня жінка, що сиділа поруч, несподівано запропонувала Владу своє місце. Я навіть не встигла нічого сказати, як дама в шубі рішуче перебралася в перший клас. Влад перемістився до вікна, а я сіла поруч із темноволосим Єгором.

Тим часом поїзд набирав швидкість. Я поглядала у вікно, роздивляючись сірий зимовий пейзаж, але незабаром втомилася і заснула.

Прокинулася вже перед Івано-Франківськом і з жахом зрозуміла, що весь цей час солодко спала на плечі у Єгора, який сидів поруч. Він виглядав здивованим, але будити мене не став. Я зніяковіло вибачилася перед чоловіком і поспішила до виходу.

Біля будівлі вокзалу мене наздогнав Влад.

— Дівчино, ви сподобалися моєму другові! Тільки він дуже скромний і вам про це нізащо не скаже!

Я усміхнулася:

— Зате ви не дуже скромний!

Влад анітрохи не образився й простягнув мені візитку:

— Візьміть. Якщо вам у Франківську щось знадобиться — буду радий допомогти!

Я байдуже запхала його візитку в кишеню й тут же про це забула. Вийшла з будівлі вокзалу й попрямувала до стоянки таксі. Сівши в машину, поїхала до готелю, де на моє ім’я було заброньовано номер.

...Я вже передчувала, як зараз ляжу спати, але сталося те, чого я не могла уявити навіть у найстрашнішому сні. Розкривши сумочку, щоб пред’явити адміністратору на ресепшені паспорт, я зрозуміла, що документ зник. А разом із ним — і гаманець.

Сумка лежала на стійці, а я в паніці перекидала її вміст. Паспорт? Гаманець? Телефон? Нічого! Серце зупинилося на секунду, а потім почало скажено калатати. Невже це правда? Я у чужому місті, без грошей і документів.

Як переконати службовця готелю, який миттєво втратив люб’язність, що я — саме К. Ольшанська, на чиє ім’я заброньовано номер? А головне — як підтвердити свою платоспроможність? На слово він вірити відмовлявся.

Зневірена, я відступила від стійки й опустилася на диванчик у холі. Прокручуючи в пам’яті події дня, спробувала зрозуміти, де ж усе пішло не так. Ось я сідаю в поїзд. Ось виходжу з вагона. І тут до мене підходить блондин… Стоп!

Порившись у кишенях, я знайшла візитівку: «Владислав Нікітін, генеральний директор будівельного холдингу». Думка про те, що генеральний директор великої фірми промишляє дрібними крадіжками у вільний час, виглядала абсурдно. Обидва мої попутники справляли враження заможних, успішних чоловіків, а на злодіїв точно не були схожі.

Шляхом нехитрих логічних висновків я дійшла думки, що мене пограбували. Найімовірніше, це сталося ще на вокзалі в пункті призначення.

Похмура, я вийшла на вулицю, гарячково шукаючи вихід із ситуації. Варіантів було обмаль. Збувся мій найгірший кошмар: я опинилася в чужому місті, де нікого не знаю, без грошей і документів.
Поліція? Теоретично це вихід. Але там буде тяганина, і грошей мені точно не дадуть. А кому тоді зателефонувати? Рука машинально потягнулася до кишені за телефоном… І тільки тоді я згадала, що його теж украли.