Глава 2

Я ледь встигла заскочити додому, щоб швидко схопити документи та необхідні речі. Поспіхом складаючи валізу, відчувала, як з кожною хвилиною сили покидають мене. Втома накочувалася хвилею, але часу на відпочинок не було. Джинси, куртка, ділова блузка… Та яке це вже має значення?
Костя навіть не запитав, чи можу я виїхати сьогодні. Він просто поставив перед фактом. «Термінові справи», – його голос усе ще лунав у голові. Як завжди – безапеляційно, впевнено, ніби моє рішення навіть не мало значення.
Перед виходом я зупинилася біля дзеркала. Дзеркальне відображення – невисока, тендітна дівчина з великими сірими очима й русявим волоссям, зібраним у хвіст – дивилося на мене з легким подивом. Симпатична? Так. Але… бліда, втомлена. І, мабуть, недостатньо впевнена.
Дорогою до вокзалу я безперервно відповідала на повідомлення клієнтів, які хотіли владнати всі нюанси до того, як груднева метушня накриє їх із головою.
Знайшовши своє місце у вагоні, я з подивом виявила, що воно вже зайняте. Світловолосий молодий чоловік у бездоганному діловому костюмі сидів на моєму місці та жваво розмовляв із сусідом – темноволосим хлопцем. Я дістала квиток і ще раз перевірила: номер збігався.
Поруч сиділи ще двоє пасажирів, а біля вікна – літня жінка в розкішній шубі, яка зосереджено розглядала щось у телефоні.
Я тихо кашлянула, щоб привернути увагу. Світловолосий не відреагував, занурений у розмову. Зате брюнет поруч із ним помітив мене, підняв голову і, ледве приховуючи посмішку, легенько ткнув приятеля ліктем у бік:
— Слухай, здається, ти зайняв чиєсь місце.
Ось відредагований уривок із плавнішими переходами та більш виразними деталями:

Хлопець лише байдужим поглядом окинув мене з ніг до голови, ніби оцінюючи, чи варто взагалі звертати увагу, а потім спокійно повернувся до розмови зі своїм товаришем.
— Владе, поступися місцем дівчині! — втрутився його друг, хитаючи головою.
Але замість того, щоб встати, Влад лише всміхнувся й почав умовляти мене помінятися місцями.
— Можна я поясню? — він нахилився трохи ближче, ніби це мало надати його словам особливого значення. — Це мій давній друг! Познайомтесь, це Єгор.
Темноволосий хлопець, що сидів поруч, коротко кивнув. Він виглядав спокійнішим за свого товариша, але трохи зніяковіло відвів погляд, ніби сам не розумів, як його втягнули в цю ситуацію.
— Ми з ним давно не бачилися, — продовжив Влад, жестикулюючи так, ніби намагався переконати мене в чомусь справді важливому. — А сьогодні випадково зустрілися на вокзалі. Я мав їхати до Києва, але вирішив змінити плани й залишитися у Франківську, щоб провести час із Єгором.
Я нервово поглянула на годинник. До відправлення залишалося кілька хвилин, а я все ще стояла у проході, загороджуючи шлях іншим пасажирам.
Квиток у моїй руці зім’явся, коли я інстинктивно стиснула пальці. Хвиля роздратування піднялася всередині: «Що за самовпевненість? Вони справді думають, що можуть вирішувати за мене?» Але вслух я відповіла стримано, майже ввічливо:
— Я хочу сісти на своє місце.
Влад зробив невинний вираз обличчя й знову спробував переконати:
— Але ж це мій старий друг, ми не бачилися кілька років! — він благально розвів руками. — Може, поміняєшся місцями? У мене квиток у першому класі, тобі там буде набагато зручніше!
Я вже відкрила рот, щоб відповісти, але не встигла. Літня жінка в розкішній шубі, яка до цього мовчки спостерігала за сценою, несподівано рішуче піднялася:
— Ой, молоді, не сваріться! Я якраз хотіла перейти в перший клас, тож, юначе, можеш зайняти моє місце.
Я навіть не встигла нічого сказати, як вона граційно взяла сумочку й попрямувала до іншого вагона.
Влад театрально зітхнув, але сперечатися не став. Він перемістився до вікна, а я сіла поруч із темноволосим Єгором. Від нього пахло свіжістю й трохи — деревиною. «Цікаво, він будує щось власноруч чи просто користується гарним парфумом?»
Поїзд рушив і почав  набирати швидкість. Я поглядала у вікно, роздивляючись сірий зимовий пейзаж, але незабаром втомилася і заснула.
Прокинулася вже перед Івано-Франківськом і з жахом зрозуміла, що весь цей час солодко спала на плечі у Єгора, який сидів поруч. Він виглядав здивованим, але будити мене не став. Я зніяковіло вибачилася перед чоловіком і поспішила до виходу.
У поспіху знімаю валізу з полиці й поспішаю до виходу.
На пероні панує метушня — пасажири вибігають із вагонів, кожен поспішає у своїх справах. Я швидко оглядаюся навколо й помічаю молодого чоловіка, який стоїть у черзі на вихід із вокзалу, тримаючи в руках… мою валізу!
Я ошелешено дивлюся на свою — темно-синю, майже чорну, що стоїть біля моїх ніг, а потім знову на ту, яку він тримає. Точно, переплутав!
Я вже збираюся торкнутися його плеча, щоб звернути увагу, але в цей момент група туристів із величезними рюкзаками буквально виштовхує мене вперед. Я не встигаю загальмувати й, щойно незнайомець повертається до мене, з розгону врізаюся в нього, обома руками впираючись у його груди.
Він завмирає, а я… просто падаю йому в обійми.
Не знаю, як це сталося — ніби мене підхопила хвиля й понесла просто в його напрямку. Але зараз це неважливо.
— Вибачте, але ви забрали мою валізу, — роздратовано заявляю, задираючи голову, щоб зустріти його погляд.
Він здивовано дивиться на мене, і в ту ж мить позаду хтось голосно окликає моє ім’я. Я обертаюся — мене наздоганяє Влад.
— Дівчино, ви сподобалися моєму другові! — оголошує він, зухвало усміхаючись. — Тільки він дуже скромний і вам про це нізащо не скаже!
Я піднімаю брову й переводжу погляд на Єгора. Той явно не в захваті від такої заяви, але мовчить.
— Зате ви не дуже скромний, — усміхаюся я у відповідь.
Влад анітрохи не бентежиться, лише дістає з кишені візитку й простягає її мені.
— Візьміть. Якщо вам у Франківську щось знадобиться — буду радий допомогти!
Я байдуже беру картку, навіть не дивлячись на неї, і запихаю у внутрішню кишеню куртки. На цьому знайомство з парочкою несподіваних супутників, схоже, завершується.
Зробивши кілька кроків, я залишаю їх позаду, виходжу з будівлі вокзалу й прямую до стоянки таксі. Холодне повітря трохи прояснює голову. Скоро буду в готелі, і тоді нарешті зможу розслабитися.
Сівши в машину, я диктую водієві адресу. Кілька хвилин потому автомобіль під’їжджає до мого готелю, і я з полегшенням виходжу, передчуваючи гарячий душ і нарешті — відпочинок.
Але сталося те, чого я не могла уявити навіть у найстрашнішому сні.
На рецепції, коли адміністратор люб’язно просить документ для підтвердження бронювання, я розкриваю сумочку... і завмираю.
Паспорт? Гаманець? Телефон?
Паніка миттєво накриває мене з головою. Я лихоманково перекидаю вміст сумочки, нишпорю в кишенях куртки, але все марно.
Невже це правда? Я у чужому місті. Без грошей. Без документів. Без жодної можливості підтвердити свою особу.
У рецепціоніста різко змінюється вираз обличчя. Ще хвилину тому привітний і люб’язний, тепер він скептично зводить брови й холодним тоном запитує:
— Ви хочете сказати, що не маєте при собі документів?
Я важко ковтаю.
— Вони були в моїй сумці! Я точно пам’ятаю…
— Вибачте, але без паспорта чи іншого посвідчення особи я не можу заселити вас у номер, — офіційно відповідає він, і я розумію: вірити мені на слово ніхто не збирається.
Зневірена, я відступила від стійки й опустилася на диванчик у холі. Прокручуючи в пам’яті події дня, спробувала зрозуміти, де ж усе пішло не так. Ось я сідаю в поїзд. Ось виходжу з вагона. І тут до мене підходить блондин… Стоп!
Порившись у кишенях, я знайшла візитівку: «Владислав Нікітін, генеральний директор будівельного холдингу». Думка про те, що генеральний директор великої фірми промишляє дрібними крадіжками у вільний час, виглядала абсурдно. Обидва мої попутники справляли враження заможних, успішних чоловіків, а на злодіїв точно не були схожі.
Шляхом нехитрих логічних висновків я дійшла думки, що мене пограбували. Найімовірніше, це сталося ще на вокзалі в пункті призначення.
Похмура, я вийшла на вулицю, гарячково шукаючи вихід із ситуації. Варіантів було обмаль. Збувся мій найгірший кошмар: я опинилася в чужому місті, де нікого не знаю, без грошей і документів.
Поліція? Теоретично це вихід. Але там буде тяганина, і грошей мені точно не дадуть. А кому тоді зателефонувати? Рука машинально потягнулася до кишені за телефоном… І тільки тоді я згадала, що його теж украли.
Завмираючи від сорому, я звернулася до випадкових перехожих із проханням позичити телефон. Усі мої спроби додзвонитися Костянтину виявилися марними — його телефон був вимкнений. Очевидно, він десь у дорозі.
Тим часом сутеніло. Святково прикрашене до Нового року місто сяяло вогнями. Люди гуляли вулицями, ресторани зазивали відвідувачів. Усе виглядало чарівно… і водночас абсолютно чужим. Мені не було куди йти.
У відчаї я повернулася на вокзал — останній прихисток для тих, хто залишився без даху над головою. Блукаючи будівлею, я зрештою втомлено опустилася в крісло в залі очікування.
Остання надія — кишені джинсів. Раптом там залишилося хоча б трохи готівки? Але ні. Єдина знахідка — та сама візитівка Влада Нікітіна. На ній був номер телефону.
Я вагалася. Дзвонити незнайомій людині? Це виглядало дивно.  Але ніч наближалася, а я все ще не мала куди подітися.
Зібравши залишки рішучості, я знову попросила телефон у перехожих. Набрала номер. Гудки тривали довго… Уже збиралася натиснути «відбій», як у слухавці нарешті пролунало:
— Алло?
— Добрий вечір, Владе! Це Ксенія! Ви мене пам'ятаєте? Ми їхали разом у потязі?! — швидко заговорила я, ледве почула чоловічий голос.
Влад замовк на кілька секунд, явно намагаючись пригадати, хто це.