Глава 20

Герцог дивився, як повільно Ешлі тягне за зав'язки на мішечку, ніби боїться. А раптом те, що там всередині не варто таких зусиль і ризику для життя?! Раптом це просто купка кількасотлітнього пилу або дрібниця... Вона обережно витрусила вміст на долоню - обоє завмерли в захопленні!  Фантазійно-червоний алмаз (такі з'являються лише в результаті деформації кристалічної решітки, а не різних домішок) просто вражав своєю неповторністю, а насичений колір, що зустрічався вкрай рідко, - заворожував своєю глибиною. У вигляді серця він був центральною частиною кольє і вінчав золоту нитку з розсипом білих діамантів.

 - Неймовірно, - видихнула дівчина, їй було навіть страшно ворушити пальцями. - Я уявляю, як воно засяє після належного догляду.

 - Воно дивовижне! - тихо вимовив Роджер, але дивився він при цьому на Ешлі, яка намагаючись змахнути пил з обличчя іншою рукою, ще більше його розмащувала по шкірі. – Я так довго мріяв про цю мить, і досі не вірю в те, що ми знайшли його.

- Що ти плануєш з ним робити? - запитала, а потім додала з награною байдужістю. - Ну, коли ми звідси виберемося. Про інший результат їх пригод вона намагалася зовсім не думати.

 - Хоча моя мати й вважає, що ця реліквія належить нашому роду, - зітхнув герцог, - я збираюся повідомити про знахідку уряду і віддати в Тауер, в королівську скарбницю. Люди повинні бачити його.

 - Я боялася, ти залишиш кольє в приватній колекції, і ніхто не милуватиметься його красою та вишуканістю, - від незручності, що озвучила свої підозри вголос, дівчина знизала плечима.

 - Ховай назад. Потрібно шукати вихід, - Роджер піднявся, намагаючись не показувати, наскільки погано він себе почуває. - Раз знайшли прикрасу, знайдемо і вихід, - він підбадьорливо посміхнувся.

 - Де карта?

 - У мене в кишені, - герцог поплескав по куртці. Швидко сховавши кольє назад в мішечок, Еш поклала його в потайну кишеню рюкзака, і закинула на спину.

 - Якщо вірити кресленням, ми знаходимося ось тут, де червона точка, що позначає «Серце Ізабелли», - Роджер розгорнув карту і попросив Ешлі посвітити. Коли промінь ліхтарика досяг пергаменту, освітлюючи його, він провів пальцем, вказуючи шлях. - Нам потрібно пройти далі вглиб цим проходом, повернути ліворуч і дійти ось сюди, де обривається лінія, - він постукав нігтем по карті, - можливо, що це один з виходів.

 - Сподіваюся, це не глухий кут. Думаю, варто спробувати, - погодилася Еш, - Це краще, ніж сидіти й чекати, коли нас знайдуть. Інакше ми ризикуємо замерзнути тут.

Сирість в печерах була дуже високою, і одяг ставав уже вологим.

Вони повільно просувалися вперед по тунелю протягом години-півтора, перш ніж повернули ліворуч. Залишився ще один відрізок шляху. Йти було дуже важко, оскільки потрібно було постійно дивитися під ноги, а світла від двох маленьких ліхтариків катастрофічно не вистачало, потужний світлодіодний, яким вони користувалися, тепер був недоступний. А ще хотілося їсти й пити, особливо після шоколадних батончиків, якими вони перекусили. Останній ковток води Роджер з Ешлі поділили хвилин десять тому, розтягуючи задоволення на довше. Якби в підземному лабіринті було жарко, це стало б серйозною проблемою.

Герцог не скаржився на самопочуття, але Еш бачила, як він час від часу морщиться, головний біль зменшився від таблеток, але не зник повністю.

Ще година нелегкого просування вперед під землею і вони вперлися в стіну. Ешлі не змогла стримати розчарування, а Роджер - проклять.

 - Невже доведеться повертатися назад? - з відчаєм запитала дівчина. Вони точно пройшли кілька миль з місця обвалу, а то й більше.

 - Я не знаю, Ешлі, не знаю, - він ляснув долонею по пісковику. - Дідько!  Тут мав би бути вихід!

 - Може, ми заблукали... не туди звернули, - припустила вона, - складно орієнтуватися під землею.

 - Або, можливо, прохід потайний, - задумався герцог, оглядаючи стіни навколо.

 - Прихований механізм?

- Цілком ймовірно. Ці ходи зроблені рукою людини, а значить лінія на карті обривається не просто так. Як думаєш, хтось би витрачав сили й час на те, щоб продовбати в скелі хід, який би закінчувався тупиком?! Навряд чи.

- Дуже хочеться на це сподіватися, - з ентузіазмом вимовила Ешлі. - Потрібно шукати тоді таємний важіль, кнопку або щось таке...

Роджер натиснув на стіну спочатку з одного боку, потім з іншого, спробував штовхнути плечем, але вона не піддавалася. Ешлі, здається, обмацала все каміння, що  більш-менш виступало, але нічого не зрушувалося і на міліметр. Від безсилля хотілося плакати, але вона вперто продовжувала шукати.

Роджер залишив тупикову стіну в спокої і крок за кроком почав оглядати бічні.

 - Ешлі, - звернувся він до дівчини, - ти бачила он той держатель для факелів у себе над головою?

 - Не помітила, - вона підняла голову і побачила металеве кільце, іноді вони такі зустрічали на шляху, в одному з них навіть зберігся факел.

  Еш підняла ліхтарик вгору і в цей момент він погас. Вона поклацала кнопкою - марно, скінчився заряд. Вони не виказали вголос свої побоювання, бо і так було все зрозуміло. На скільки вистачить одного джерела світла, ніхто не знав. Ешлі навіть не хотіла думати про те, що чортів прохід не відкриється. У темряві вони просто не зможуть повернутися назад, а поки їх знайдуть, пройде чимало часу.