Глава 18

О Боже! Роджере! - в паніці прошепотіла Ешлі, утримуючи його голову в себе на колінах. Вона озирнулася на всі боки, ніби шукаючи підтримки: звідусіль кам'яні стіни, склепіння, пляма тьмяного світла навколо них, а далі - пітьма.  Непроглядна темрява.

Дівчина сиділа на холодній землі, притискаючи до себе непритомного пораненого герцога, і їй здавалося, що ще трохи і розум покине її. Вона вдивлялася в бліде обличчя герцога, той ніби спав, і намагалася не торкати рану на його голові. Його грудна клітка ледве здіймалися. Він же не помре?!

 - Що робити? Боже мій, що робити? - шепотіла Еш як молитву, в темряву по сторонах вона старалася не дивитися. Ноги затекли від незручної пози, а тіло все тремтіло як під час лихоманки. Вона закрила очі, це сон, просто сон, думала, переконуючи себе, якесь нічне жахіття. Похитала головою і різко видихнула.

Ешлі стрепенулася, скидаючи хвилинне заціпеніння. Пальці, сіпаючись, повільно потягнулися до жилки на шиї герцога.

 - Чути, - зітхнула з полегшенням, і розсміялася. - Є пульс. Зараз, Джері, почекай… почекай секундочку, - прошепотіла вона, повернула його голову набік, зняла з себе куртку і склала її вчетверо. Рюкзак Еш поклала біля себе. Як добре, що вона подумала про аптечку. Як добре!

 - Я розумниця! Так, містере Мортімере?! Я розумниця? - підбадьорила себе Ешлі. Вона обережно переклала викладача з колін на куртку таким чином, щоб він лежав на боці. Говорячи вголос з ним, їй легше було не піддатися паніці. Поки дівчина влаштовувала його в зручній позі, він не видав і звуку, й це було трохи тривожним знаком.

Еш схопила свій рюкзак, розстебнула блискавку і витягнула аптечку. Її погляд натрапив на мобільний. Точно, як можна було забути! Але вся її надія вмерла в той момент, коли вона побачила, що зв'язку немає. Чортові печери!  Немає зв'язку. Вона випросталася на повен зріст, витягнула руку вгору з телефоном, покрутилася, але дива не сталося.

Гаразд, Джеррі, - вимовила дівчина голосно, опускаючись знову біля герцога, - нічого страшного. Ой… Що це там шарудить? Не буду дивитися…Це ж не кажани, їх тут немає, правда ж? - Ешлі копирсалася в невеличкому футлярі з червоним хрестом зверху і бубоніла. І тільки одним зусиллям волі змушувала себе не піднімати голову й не дивитися в темряву. - Зараз обробимо рану, і все буде добре.

В аптечці виявився протимікробний засіб зі складною назвою, бинти, стерильна пов'язка, таблетки від нетравлення шлунку, болезаспокійливий засіб і навіть презерватив.

Ешлі дістала пляшку води, зробила ковток, бо в горлі зовсім пересохло від нервів, потім обережно полила на рану Роджера, щоб промити, залишивши при цьому трохи рідини про запас. Невідомо, скільки вони тут пробудуть. Всі її, тепер уже далеко не дурні, побоювання в готелі збувалися. Напророчила собі, чорт його забирай?! Вона намагалася не думати про це, інакше збожеволіє. Все якось владнається, заспокоювала себе. Вони ж серед міста, правда, під землею, і зв'язок не ловить, і вихідний… Добре було б почати панікувати. Але Еш подумки наказала собі заткнутися і зайнятися справою.

Наскільки глибока рана не можна було визначити через злипле від крові волосся, яку вона не змогла повністю вимити. Кровотеча практично припинилася. Ешлі відкрутила кришку на баночці з протимікробним засобом і скривилася від різкого неприємного запаху. Закусивши губу, ніби це їй зараз буде боляче, вона вилила вміст на рану. То був єдиний раз, коли Роджер глухо застогнав. Вона обережно й дуже ніжно провела долонею по щоці, по губах...

 - Ш-ш-ш-ш, - як маленьку дитину заспокоювала вона дорослого чоловіка.  - Незабаром пекти перестане. Я так думаю, - додала і мало не скрикнула, бо Роджер раптом повернув голову і подивися на неї, пронизуючи поглядом, а потім скривився від болю.

 - Що ти туди залила? - вимовив він, піднімаючись і насилу сідаючи.  Пекельний біль розривав голову на частини, до цього додалося ще й печіння.

 - Ти прийшов до тями, слава Богу! - вигукнула Ешлі, зрадівши, потім тихо промовила. - Я так злякалася. - опускаючи очі і прикушуючи губу. Її пальці шарпали знервовано бинт, намагаючись відкрити упаковку.

 - Я знаю, пробач, - Роджер стиснув її руку, заспокоюючи.

- Давай я закінчу з пов'язкою, але спочатку випий болезаспокійливе. Ось візьми, - швидко тараторила Еш, вона зніяковіла і не знала, що казати.

 - Почекай, а де ти взяла медикаменти? - запитав герцог. - Мій рюкзак з аптечкою залишилися нагорі.

 - Я теж взяла, в готелі, в останній момент, коли виходила. У мене навіть кілька батончиків є і ось ще, вода, - Від того, як на неї подивився викладач, в Ешлі все завмерло всередині, і вона почала говорити ще більше і ще швидше.  - Її, правда, мало зосталося, тому що я намагалася промити рану, але все ж краще, ніж нічого. Адже так?! Випий таблетки, перестане боліти так сильно.

 - Ешлі, - тихо покликав Роджер, - Еш, - вона замовкла, нарешті. - Ти - велика молодчинка. І я дуже пишаюся тобою. Ти, - герцог підшукував слова, - в цій ситуації більш розсудлива та відповідальна, ніж я. Близький успіх затуманив мені розум, і я забув про обережність. Хоча повинен був усе прорахувати, адже мені не вперше робити такі вилазки.

Дівчина зашарілася. За своє життя вона не пам’ятала, чи хтось змушував її червоніти своєю похвалою. А чути таке від герцога - щось немислиме і неймовірне. Разом вони відчували ті емоції, які за звичайних обставин ніколи б не пізнали. Ешлі та Роджер щоразу відкривали один в одному, у собі, щось нове, чуже їм, непритаманне… Вони витягували назовні те, що ховалося дуже глибоко. І це їх лякало й заворожувало водночас.