Глава 4

Ніколас сидів за обіднім столом і спостерігав за тим, як Лілі готує вечерю. Заколоті вгору чорні локони відкривали красиву шию, а стрункі засмаглі ноги викликали в нього певний настрій, який не мав жодного відношення до книги в його руках. Деякий час він намагався читати про знамениті творіння італійського архітектора Джованні Лоренцо Берніні, але як виявилося, це було вище його сил. Нарешті відклавши книгу вбік, він підійшов до Ліліан і ніжно її обняв. Вона посміхнулася, проте ніяк не прокоментувала цей вияв уваги, продовжуючи помішувати щось на плиті. Засмучений такою байдужістю, Нік зробив ще одну спробу, легенько поцілував в шию, повільно пробираючись ще вище і прикушуючи мочку вуха.

  - Може, пізніше повечеряємо, га?  - прошепотів він, його рука рухалася тим часом до грудей.

  - Ніколас Пірс, - награно обурилася Лілі, - якщо ти будеш рухатися в тому ж напрямку, боюся, вечері тобі точно не бачити.

  - Ну і добре, - посміхнувся він, різко розвертаючи її обличчям до себе і рішуче впиваючись в губи. Лілі вже давно звикла до подібного напору, тому ні крапельки не здивувалася, ще міцніше пригорнулася до нього і відповіла на поцілунок. Потім відсторонилася і дуже спокійно поцікавилася:

  - А що ми скажемо Ешлі на її питання, чому вечеря до цих пір не готова?

  - Так нехай вона сама її й готує! - не здавався Нік, помічаючи прямо таки протилежну реакцію Лілі на його дотики.

  - Вона і так постійно готує, - захищала вона подругу.

  - Їй це подобається, - парирував він, продовжуючи водити губами по її щоці. Раптом щось згадавши, Нік здивовано подивився на Лілі. - А де це Еш поділася?

  - Нарешті помітив, - дорікнула Ліліан, повертаючись знову до плити.  - Останнім часом ти зовсім не цікавишся її життям, і в цьому частково винна я, - вона взялася вже за нарізання овочів. - А в неї, між іншим, в деякому роді, неприємності з викладачем!  Правда вона не хоче про це говорити, але я ж бачу.

  - З яким викладачем?  - Ніколас посерйознішав. Його грайливий настрій миттєво зник.

  - З тим самим, до якого вона поїхала додому!  І про якого ми говорили в університетському кафе.

  - Куди вона поїхала? - його брови злетіли вгору, залишаючись в такому положенні декілька секунд. - Навіщо?

  - Не треба так на мене дивитися, - зітхнула Лілі, - Ешлі мала взяти у нього деякі книги для доповіді. Всього лише.

  - Вдома?! А в бібліотеці літературу вже що, не видають?  Прокляття! Ні, я її коли-небудь придушу або вб'ю, або в мене буде інфаркт!

  - Ти так говориш кожного разу, коли твоя сестра робить щось… необдумане. Лілі прекрасно розуміла, що за вибухом гніву і прокляттями на адресу сестри, Нік, насправді, дуже сильно турбується про неї. За відсутності батьків він вважав своїм обов'язком наглядати за Еш. І якби з нею трапилося щось погане, Ніколас б цього не переніс, звинувачуючи в усьому себе.

  В цей момент, легка на спомин, Ешлі влетіла додому зі стопкою книг, спростовуючи тим самим всі жахливі припущення Ніка на рахунок того, навіщо його сестрі знадобилося їхати додому до викладача. Кинувши на ходу, що вечеряти не буде, вона зникла в своїй кімнаті. Нік здивовано подивився на Лілі, але та лише знизала плечима, тому він вирішив з'ясувати для себе все негайно, постукавши в двері Ешлі і запитуючи:

  - З тобою можна поговорити?

  - Ніккі, не зараз. Мені потрібно готувати доповідь, - пролунала приглушено відповідь. - Давай іншим разом.

  - Поговорили, - пробурмотів він собі під ніс. Ліліан співчутливо подивилася на нього. З деяких пір вона дуже гостро відчувала зміни в поведінці Ешлі, вся її показна безтурботність, життєрадісність і навіть посмішка неначе закривалися тьмяною пеленою, крізь яку вони не могли повною мірою пробитися назовні. І все це лише погіршилося з появою містера Мортімера.

  - Давай вечеряти, - тихо промовила Лілі, ще не готова поки що ділитися своїми спостереженнями з Ніком. Можливо, вона помиляється.

Розклавши перед собою отримані книги, Ешлі сіла на ліжку, підібгавши ноги. Але зараз її думки блукали дуже далеко від майбутньої доповіді. Якесь незрозуміле відчуття ніяк не хотіло покидати її, лежало вагою на серці, не даючи зосередитися, плутаючи все в голові. Вона не могла зрозуміти, звідки воно? І чим викликане? Тривога? Ні, швидше передчуття чогось. Але чого? Доброго чи поганого? Ні, не те. Образа? Але на кого? Еш намагалася розібратися в собі.

  Ось воно! Те, чим обумовлювався її стан і найкраще характеризувало, що вона відчувала. Ешлі була засмучена! Попри всі спроби проаналізувати причину, результату не було ніякого. Аби підняти собі настрій і відволіктися від питань, на які дівчина ніяк не знаходила відповіді, вона збурила руками волосся і сказала вголос знамениту фразу Скарлетт О'Хара з «Віднесених вітром»:

  - Подумаю про це завтра!

  Ешлі уважно глянула на книги, що лежали перед нею, потерті шкіряні палітурки, пошарпані сторінки. Однак всю її увагу привертала лише одна з них: невеликих розмірів щоденник з тисненими золотом «R.M.». Взявши в руки, вона дбайливо відкрила його - Матір Божа! Сторінки були виготовлені з, так званої, «дівочої шкіри» - в середині XIII століття так називали пергамент, який робили за особливою технологією зі шкіри ненароджених ягнят або телят, і призначався він тільки для високопоставлених осіб.