Розділ 36

Анна 

Я сиділа на кухні, стискаючи чашку вже холодного чаю, коли почула, як відчинилися двері. Назар повернувся майже під ранок. Я одразу підвелась.

Він виглядав виснаженим. Наче постарів за одну ніч. Але щойно побачив мене — напруга в його обличчі трохи зникла.

— Чому не спиш? — тихо спитав він.

Я нервово усміхнулась.

— А ти б зміг?

Назар мовчки підійшов ближче й просто обійняв мене. Міцно. Так, ніби боявся відпустити навіть на секунду.

І саме тоді я зрозуміла — щось змінилося.

Не через француза.

Не через контракт.

Через його батька.

— Ти поговорив із ним? — тихо запитала я.

Назар важко видихнув мені у волосся.

— Так.

— І?..

Він відсторонився, подивився мені в очі.

— Контракту не буде.

Я побачила, як важко йому це дається.

— А твій тато?

Назар криво усміхнувся.

— Вперше в житті… він обрав мене.

У мене защеміло всередині.

— Назаре…

Він провів пальцями по моїй щоці.

— Я сказав йому все.

Я завмерла.

— Все?..

— Про нас. Про угоду. Про те, що я знаю правду.

Мені стало важко дихати.

— І що він?

Назар кілька секунд мовчав.

— Він не виправдовувався.

Це здивувало мене найбільше.

Я обережно взяла його за руку.

— Ти ненавидиш його?

Назар опустив очі.

— Я не знаю.

Тиша стала болючою.

А потім він раптом тихо сказав:

— Але я вперше побачив, що йому не байдуже.

Я підійшла ближче й поклала голову йому на груди.

Його серце билося швидко.

— Мені страшно, — чесно прошепотіла я.

Назар одразу сильніше притиснув мене до себе.

— Я знаю.

— А якщо він не зупиниться?..

Я навіть не мусила пояснювати, про кого говорю.

Назар завмер.

А потім дуже спокійно відповів:

— Тоді це буде його найбільша помилка.

Від його голосу по шкірі пробіг холод.

Я підняла голову.

— Назаре… пообіцяй мені дещо.

— Що?

— Не втрачай себе через помсту.

Його погляд здригнувся.

На секунду я побачила в ньому того хлопця, про якого говорив Олександр. Злого. Зламаного. Небезпечного.

Але Назар тільки нахилився й поцілував мене в лоб.

— Заради тебе я дуже стараюсь цього не зробити.

Олександр

Я сидів у машині перед офісом французької компанії й дивився на документи в руках.

Розірвання контракту.

Кілька мільйонів збитків.

Скандал.

Судові позови.

Колись це здавалося б катастрофою, а зараз - ні 

Повільно поставивши підпис на останньому документі, подумав собі, що роблю все правильно, і байдуже на те, що станеться.

— Передайте йому, що угоди не буде, — холодно сказав юристу.

Той нервово кивнув.

— Пане Олександре… ви впевнені? Це дуже впливова сім’я.

Я підняв очі.

— Мені байдуже. Контракту не буде. Він не стане власником готелю.

Вийшовши із будівлі я одразу набрав номер Назара. Але син не відповів.

- Не хочеш зі мною говорити! - тихо сказав собі під ніс.

Я вже хотів сісти в машину, коли помітив що водійські дверцята були прочинені.

— Дивно… 

Водій сьогодні мав вихідний. Машину ніхто не мав чіпати. Телефон засвітився фотографією Назара. 

— Треба хоча б спробувати все виправити… і поговорити спокійно з Назаром і Анею.

І саме в цю секунду машина рушила.

Спочатку все було нормально.

А потім на повороті щось різко тріснуло.

Кермо перестало слухатись.

Я різко натиснув на гальма.

Марно.

Машину понесло просто назустріч вантажівці.

Останнє, що я встиг подумати перед ударом — «Тільки б Назар не залишився сам.»

Назар

Я ніколи не забуду той дзвінок.

Ніколи.

Навіть через десять років. Навіть через усе життя.

— Ваш батько потрапив у аварію…

Далі я майже нічого не чув.

Лише шум у голові.

Аня різко підвелась із дивана, коли побачила моє обличчя.

— Назар?..

Я повільно опустив телефон.

І вперше за дуже багато років у мене реально затрусилися руки.

— Це тато…

Коли ми приїхали до лікарні, було вже пізно. Лікар щось говорив. Аня плакала поруч.

Я не чув нічого.

Абсолютно.

Перед очима стояла тільки наша остання розмова.

«Я більше не можу тебе поважати.»

Боже.

Це були останні слова, які я сказав батькові. Я повільно опустився у крісло в коридорі й закрив обличчя руками. А потім поруч навпочіпки сіла Аня.

І тихо сказала:

— Назаре…ходімо на вулицю, маю тобі дещо показати.

Ми вийшли, сіли на лавку. Я повільно підняв на неї очі.

Вона витягнула телефон.

Невідомий номер.

Нове повідомлення.

«Тепер ти знаєш, як це — втрачати.»

- Це не була проста аварія.

У мене всередині ніби щось обірвалося.

Ні.

Не обірвалося.

Померло.

Аня зблідла.

— Це він…

Я дивився на екран кілька секунд.

А потім дуже спокійно встав.

Настільки спокійно, що Аня одразу злякалась.

— Назар…

Я повільно подивився на неї.

— Він убив мого батька.

— Ми не знаємо напевно…

— Я знаю.

Мій голос прозвучав абсолютно порожньо. І саме в ту секунду я зрозумів одну страшну річ.

Я більше не хочу справедливості. Я хочу, щоб він знищив себе, так само як щойно знищив мене.

Анна

Сіре небо. Дощ, який то починався, то затихав. Чорні парасолі. Люди в дорогих пальтах, охорона, партнери, знайомі обличчя з бізнесу — усі стояли мовчки, ніби боялися сказати зайве навіть тепер.

Назар майже ні з ким не говорив.