Розділ 34

Назар

Я ледве стримав усмішку, коли Аня підвелась мені назустріч.
— Привіт, — тихо сказала вона.
Я нахилився й поцілував її в щоку трохи довше, ніж треба було.
— Привіт.
Її пальці одразу стиснули рукав моєї куртки, ніби перевіряла, чи я справді тут. Я перевів погляд на її батька.
— Як ви себе почуваєте?
Він усміхнувся втомлено, але вже значно краще.
— Набагато краще. Нарешті вдома.
— Це головне.
— Дякую тобі, Назаре.
Я трохи напружився.
— За що?
— За те, що був поруч з нею.
Аня одразу опустила очі, а я лише коротко кивнув, тоді її батько несподівано встав.
— Назаре, вийдемо на хвилину?
Я відчув, як Аня одразу насторожилась.
— Тату…
— Просто поговоримо.
Я спокійно кивнув.
— Зараз повернемось.
Коли ми вийшли з кухні, я ще встиг помітити, як Оля одразу повернулась до Ані з величезними очима.

Анна 
Щойно двері закрились, я  видихнула:
— Ну все. Або тато зараз його приб’є, або благословить.
— Я ставлю на третє, — сказав Андрій, беручи печиво. — Він зараз почне допит.
— Мені страшно, — пробурмотіла я.
Оля нервово стиснула чашку.
— Мені теж.
Адам, який стояв біля холодильника, примружився.
— Чекайте… це я один помітив, що Назар виглядав так, ніби йде не на кухню, а на страту?
— Бо він хвилюється за Аню, — тихо сказала Оля.
Я глянула на неї.
— А як він взагалі дізнався, що я тут?
У кімнаті стало тихо.
Оля винувато закусила губу.
— Ну…
Я повільно звузила очі.
— Олю.
— Назар подзвонив мені.
— Що?
— Він питав, де ти.
Я аж випрямилась.
— І ти сказала?!
— А що я мала зробити?!
— НЕ КАЗАТИ?!
— Він був такий… такий…
— Який?!
— Нещасний!
Адам пирснув сміхом.
— Це найгірше пояснення у світі.
— Він реально звучав так, ніби зараз приїде і помре десь під воротами, — почала виправдовуватись Оля. — І взагалі, ти втекла від нього! Він дуже хвилювався!
— Я не втекла!
— А що це було?!
— Мені треба було побути самій!
— Ну тепер вже не побудиш.
Я обурено відкрила рот.
— Ти серйозно здала мене Назару?!
— Так! І я не шкодую!
— О Боже…
Андрій вже ледь не падав зі сміху.
— Я ніколи не бачив, щоб хтось так швидко зрадив подругу.
— Я не зраджувала! — обурилась Оля. — Я рятувала ваше особисте життя!
— Ти жахлива людина.
— Але права.
Я закрила обличчя руками.
— Я вас всіх ненавиджу.
— Неправда, — сказав Адам. — Особливо Назара.
Я одразу почервоніла.
— Замовкни.
— Бачили? Навіть заперечувати нормально не може.
Оля засміялась.
— ОЛЯ!
— Що? Це правда!
— Я тебе зараз вб’ю.
— Не вб’єш, у кого тоді ти будеш дружкою на весіллі? 
Усі різко замовкли.
Оля повільно підняла голову.
— …Що? Чого ви всі так дивитись? Адам абсолютно спокійно підійшов до Олі.
— Ти зараз що сказала? Значить ти згодна? 

- Ммм, та я думала це і так зрозуміло - сказала Оля і усміхнулась.

Адам взяв Олю за руку і потягнув за собою.

- Ей, ти що робиш? 
— Ми їдемо.
— Куди?!
— Додому.
— Я взагалі-то заради Ані приїхала!
— А тепер поїдеш заради мене.
— Це не романтично, це викрадення.
— Тобі сподобається.
Оля ще намагалась виглядати обуреною, але усмішка її видала.
— Адаме…
— Ні, все. Ти вже достатньо сьогодні нервувала.
— А Аня?
— Аня зараз буде зайнята Назаром.
Я ледь не вдавилась чаєм.
— Зачекайте, не залишайте мене.
У цей момент у Андрія задзвонив телефон.
Він глянув на екран і скривився.
— Та ну ні…
— Що сталось? — спитала я.
— Робота. Якщо я не відповім — мене знайдуть навіть тут.
Він встав.
— Мене сьогодні не чекайте.
І вийшов з кухні.
Адам тим часом уже допомагав Олі вдягати куртку.
— Я все ще вважаю, що це викрадення, — бурчала вона.
— Але добровільне.
— Сумнівно.
Він нахилився й тихо щось сказав їй на вухо.
Оля одразу почервоніла.
— Адам!
— Що? Я нічого.
— Ти неможливий.
— Але ти мене любиш.
Вона закотила очі.
Я дивилась на них і не могла стримати усмішку, навіть попри власний хаос всередині.
За кілька хвилин двері грюкнули. І я залишилась сама. Тиша в кухні стала дивною.
Надто тихою.
Я повільно сіла назад за стіл і втупилась у чашку. В голові крутилась тільки одна думка:
про що зараз говорить Назар з батьком? І чому мені так страшно? Я навіть не почула кроків.
Лише відчула, як хтось зупинився поруч. Підняла очі.
Назар.
Він стояв у дверях кухні, серйозний, втомлений, але коли наші погляди зустрілись — в його очах щось змінилось.

Наче він нарешті видихнув.

— Ходімо додому, — тихо сказав він.

Я нервово схрестила руки на грудях.

— Назар…

Він підійшов ближче.

— Будь ласка.

І стільки всього було в цьому голосі, що сперечатись просто не залишилось сил.

Я мовчки кивнула. Дорога додому пройшла дивно тихо. Назар майже нічого не говорив. Тільки весь час тримав руку на моєму коліні, ніби боявся, що я знову зникну. А я дивилась у вікно й не знала, як правильно почуватися.

Злою. Винною. Щасливою, що він приїхав. Чи просто виснаженою.

Коли ми зайшли в квартиру, я вже хотіла пройти в спальню, але Назар раптом різко взяв мене за руку. Не боляче. Але впевнено, я обернулась до нього. Він стояв дуже близько.

— Ти більше так не робитимеш.

Його голос був низьким і хрипким.

— Що саме?

— Тікати від мене.

Я відчула, як серце збилось.

— Назар…

— Ні, Аню. Послухай мене зараз уважно.

Він провів рукою по моїй щоці, але в очах досі була напруга.

— Ти мала не їхати. Не мовчати. Не зникати.

Я опустила очі.