Розділ 33

Анна

Оля сиділа навпроти мене й щось розповідала про роботу, поки я нарешті починала трохи розслаблятись. Тато робив каву, в домі було тепло і спокійно — вперше за останні дні.

— Я тобі клянусь, ще одна така зміна — і я закрию магазин, — драматично сказала Оля.

— Ти так говориш щотижня, — засміялась я.

— Але цього разу серйозно.

У коридорі раптом почулись кроки.

Оля навіть не звернула уваги.

А я одразу зрозуміла хто це, і не встигла нічого сказати. Адам спокійно зайшов на кухню, поправляючи рукав чорної футболки.

— Тату, ти не бачив мої—

Він замовк, бо побачив Олю.

Оля повільно підняла голову, і буквально застигла.

— …ой ні, — прошепотіла вона.

Я ледве стримала сміх.

Адам теж явно не очікував її тут побачити, але на відміну від Олі виглядав занадто спокійним.

Навіть небезпечно спокійним.

— Привіт, — сказав він.

Оля швидко поправила волосся.

— Привіт.

Тато нічого не помічав.

— Що це з вами? - сказала я.

Після мого весілля вони перестали нормально говорити одне з одним саме через те, що Адам тоді, п’яний і абсолютно щирий, признався Олі в коханні, і вони переспали. І Оля втекла від нього швидше, ніж від пожежі. Адам сів за стіл навпроти неї, і не відводив погляду.

Оля почала нервово крутити чашку.

— Адаме, — тихо попередила я.

Він навіть не подивився на мене.

— Що?

О ні.

Я знала цей тон.

Тато поставив перед ним чашку кави.

— До речі, — сказав він. — Я все думаю, коли ти вже приведеш нормальну дівчину додому.

Оля завмерла.

Я теж.

Адам спокійно взяв чашку.

— Взагалі-то, я вже привів.

У кухні настала тиша.

Тато нахмурився.

— Кого?

Адам абсолютно спокійно кивнув у бік Олі.

Оля мало не впустила чашку.

— ТИ ЩО РОБИШ?! — прошепотіла вона.

— Те, що мав давно зробити.

Тато перевів погляд на неї.

Потім на Адама, потім на мене. І я одразу відвернулась, бо не збиралась його рятувати.

— Стоп… — повільно сказав тато. — Ви двоє… разом?

— Ні, — одразу сказала Оля.

— Так, — одночасно відповів Адам.

— АДАМ!

Він нарешті усміхнувся.

Так тепло, що Оля одразу перестала злитися нормально.

— Я більше не хочу це приховувати, — вже тихіше сказав він, дивлячись тільки на неї. — Втомився робити вигляд, ніби ти для мене просто подруга Ані.

Оля завмерла.

У неї навіть очі стали блискучими.

— Ти зараз спеціально це робиш при всіх? — нервово усміхнулась вона.

— Так.

— Я тебе ненавиджу.

— Неправда.

Тато мовчки дивився на них кілька секунд.

А потім раптом сказав:

— Ну… якщо чесно, я думав буде гірше.

Ми всі замовкли.

— Що? — одночасно спитали ми з Олею.

Він спокійно сьорбнув каву.

— Я бачив, як він на тебе дивиться весь цей час, але не хотів признатися що дійсно відчуває до тебе.

Оля повільно закрила обличчя руками.

— Я зараз помру.

Адам тихо засміявся й обережно взяв її за руку просто під столом.

І цього разу вона не відсмикнула її.

Оля все ще сиділа з закритим руками обличчям, поки ми з татом ледь стримували сміх.

Адам, навпаки, виглядав занадто задоволеним собою.

— Ти жахлива людина, — пробурмотіла Оля крізь пальці.

— А ти все одно мене любиш.

Вона повільно опустила руки й подивилась на нього.

— Я зараз піду.

— Ні, не підеш.

— Адаме…

Він раптом став серйознішим.

І я одразу зрозуміла — о ні. Він реально це зробить.

Оля, здається, теж.

— Не смій, — тихо сказала вона, дивлячись йому в очі.

Адам навіть не кліпнув.

— Я вже не пам'ятаю скільки років “не смію”.

Тато здивовано підняв брови.

— Років?

— Довго — уточнив Адам.

Оля видала звук, схожий на стогін.

Адам не відводив від неї погляду.

— Я серйозно, Олю.

Вона нервово засміялась.

— А я ні. Давай закриємо тему.

— Ні.

— Адам.

— Ти весь час тікаєш від цієї розмови.

Її усмішка трохи зникла.

— Бо це страшно.

Він нахилив голову набік.

— Що саме?

Оля кілька секунд мовчала.

— Те, що ти говориш це так легко.

— Бо для мене це легко.

Вона розгублено подивилась на нього.

Адам спокійно продовжив:

— Я люблю тебе. Давно. І хочу, щоб ти була моєю дружиною. Для мене це не щось страшне чи спонтанне.

На кухні стало тихо, навіть я перестала жартувати.

Оля виглядала так, ніби зараз або розплачеться, або втече у вікно.

— Ти зараз спеціально робиш це при твоєму татові й Ані? — тихо спитала вона.

— Так.

— Чому?!

Він ледь усміхнувся.

— Бо тепер ти не зможеш перевести тему і втекти.

Я пирснула від сміху.

— Це психологічна пастка.

— Саме так, — кивнув Адам.

— Ви ненормальні, — простогнала Оля.

Тато мовчки дивився на них із чашкою в руках.

— Ну… якщо чесно, це найцікавіша вечеря за останній місяць.

— Ви не допомагаєте! — обурилась Оля.

Адам раптом встав зі стільця.

Оля одразу насторожилась.

— Ні.

Він підійшов до неї.

— Адам, сядь.

— Ні.

— Я тебе зараз вдарю.

— Добре.

Я вже перестала сміятись, все виглядало так романтично.

А Адам зупинився біля Олі й спокійно сказав:

— Я не дістану кільце, якщо ти цього боїшся.

Вона різко підняла на нього очі.

— У тебе є кільце?..

— Уже декілька місяці.

У неї буквально відкрився рот.

— ДЕКІЛЬКА МІСЯЦІ?!

— Я ж казав, що ти постійно тікаєш.

Оля виглядала абсолютно шокованою, а потім тихо засміялась крізь сльози.