Розділ 32

Назар 

Я сидів у кабінеті вже четверту годину поспіль і втуплено дивився в монітор. Текст перед очима розмивався. Я взагалі не розумів, що читаю. Єдине, про що я думав — Аня.

Після аварії вона ніби стала зовсім іншою. Обережнішою. Часто зависала десь у своїх думках, здригалася від різких звуків, а останні дні ще й постійно ховала телефон. І мене це дратувало.

Не тому, що я їй не довіряв. А тому що я бачив — вона боїться чогось і не каже мені. Я потер очі й відкинувся на спинку крісла. За декілька днів ми маємо підписати важливий контракт з французем, але мені деякі умови взагалі не подобаються. Треба ще подзвонити до адвокатів, щоб проконтролювали все.

Треба їхати додому, до Ані.

Я кинув телефон на стіл і провів рукою по волоссю. Вона мала вже давно бути вдома.

Мала лежати зараз на мені, бурчати, що я знову працюю допізна, а потім змусити мене піти спати разом із нею. Я криво усміхнувся від цієї думки. Скучив.

Настільки, що аж всередині крутило.

— Назаре? — у двері заглянув Марк. — Ти взагалі додому сьогодні поїдеш?

— Ммм.

— Це “так” чи “ні”?

— Це “відчепись”.

Він засміявся.

— Аня тебе розбалувала.

— Іди нахрін.

— Добраніч і тобі.

Я дочекався, поки двері за ним закриються, і знову взяв телефон.

Жодного повідомлення.

Дивно.

Я швидко набрав Аню ще раз.

Нічого.

Тривога повільно почала дряпати зсередини.

Через двадцять хвилин я вже їхав додому.

Дощ припинився, але місто було мокре, темне й холодне. Фари машин різали очі, а в голові чомусь крутились слова лікаря з нашої останньої розмови:

“Вона зараз дуже нестабільна після всього.”

Мене тоді це розізлило.

Я заїхав у двір і одразу помітив світло на кухні. Видихнув.

Добре.

Вдома.

Але коли я відкрив двері, мене зустріла не Аня.

— Нарешті.

Я завмер.

Сніжана сиділа на кухні, закинувши ногу на ногу, ніби це досі її місце.

Меліса крутилась біля холодильника й одразу винувато глянула на мене.

— Вона сказала, що це терміново…

Я перевів погляд на Сніжану.

— Ти серйозно?

— Не радій так сильно, — фиркнула вона.

Я повільно зняв куртку.

— Що ти тут робиш?

— Хотіла поговорити.

— Чому ти прийшла додому, і не подзвонила? 

— Ну вибач, я звонила, ти не піднімав телефону, і у тебе зазвичай дружина під боком.

Я вже відчував, як починає боліти голова.

— Сніжано…

— Що? — вона усміхнулась. — Невже твоя Аня настільки ревнива?

— Не вплутуй її.

Меліса швидко зрозуміла, що атмосфера стає поганою, й тихо зникла з кухні.

Я сперся руками об стіл.

— Кажи, що хотіла, і йди.

Сніжана кілька секунд мовчала, а потім раптом видихнула:

— Я повертаюсь до колишнього чоловіка.

Я різко підняв на неї очі.

— Ти здуріла?

Вона закотила очі.

— Почалось.

— Він тебе бив.

— Він змінився.

Я коротко засміявся.

Без жодної радості.

— Такі люди не змінюються.

Сніжана одразу напружилась.

— О, серйозно? Ти зараз будеш читати мені лекції про нормальні стосунки?

Я мовчав.

І цього вистачило.

Вона гірко всміхнулась.

— І що ти зробив, що твоя Аня тебе пробачила за твої зради? Дав більше грошей?

Я повільно підняв голову.

— Ти зараз серйозно?

— А що? Не роби вигляд святого. Такі як ти теж не змінюються.

У мене всередині щось різко потемніло.

— Ти прийшла сюди за цим? Обговорювати моє життя?

— Я прийшла подивитись, чи ти досі брешеш так само красиво.

Я коротко засміявся.

— І як? Сподобалось шоу?

— Ні. Мене більше цікавить, як довго вона ще віритиме тобі.

Я стиснув щелепу так сильно, що аж заболіло.

— Не лізь до Ані.

— Чому? Бо вона досі не знає, який ти насправді?

Я різко відштовхнув стілець.

— Досить.

Сніжана теж встала.

На секунду ми просто дивились одне на одного, потім вона раптом втомлено видихнула.

— Знаєш… може, я й справді просто заздрю.

Я насупився.

Вона нервово засміялась і потерла очі.

— Ти хоча б дивишся на неї так, ніби вона для тебе цілий світ.

Злість трохи стихла.

— Тоді не повертайся до нього.

Сніжана мовчала.

— Він не змінився, — тихіше сказав я. — Такі як він стають гіршими.

Вона відвела очі.

— Мені нема куди йти.

— Є.

Вона сумно усміхнулась.

— Ти завжди рятуєш усіх, Назаре. Це твоя проблема.

Я хотів відповісти, але вона вже взяла сумку.

— Не хвилюйся. Я не буду більше псувати твоє ідеальне життя.

— Сніжано—

— Бувай.

І пішла.

Двері грюкнули.

У квартирі стало тихо.

Надто тихо.

Я важко видихнув і провів руками по обличчю, і тільки тоді помітив на столі два стакани кави.

Мої груди різко стиснуло.

Повільно.

Дуже повільно.

Я підійшов ближче.

На одному стакані чорним маркером було написано:

“Для буркотливого трудоголіка.”

Аня.

Вона була тут.

Чорт.

Я різко вихопив телефон.

Набрав її.

Недоступна.

Ще раз.

Нічого.

У мене всередині почала підніматись справжня паніка.

— Меліса! — різко покликав я.

Вона одразу визирнула з кімнати.

— Що?

— Де Аня?

Меліса розгублено насупилась.

— Я… я думала, вона була з тобою.

У мене похололи руки.

— Коли ти її бачила?

— Я відкрила Сніжані… а потім наче хтось заходив, але я не бачила хто…

Я вже не слухав, швидко набрав тата. Він відповів майже одразу.

— Якщо ти дзвониш мені мені так пізно, значить світ горить.

— Ти не знаєш де Аня?