Розділ 31

Минув тиждень після тієї розмови з Олею, і я ніби вперше за довгий час дозволила собі просто… жити. Без страху, що щось зруйнується, без постійного очікування удару. Назар змінився. І це було видно в усьому. Він просто мовчки обіймав так, ніби боявся, що я зникну, якщо він розтисне руки, ми проводили разом майже весь час. Готували щось на кухні, сварились через дрібниці, сміялись. І я ловила себе на думці, що мені цього достатньо. Просто бути поруч із ним, я багато писала йому, навіть коли він був у сусідній кімнаті.

“Ти тут?”

“Сумую, хоча ти на кухні”

“Ти мені заважаєш думати”

І він завжди відповідав коротко:

“Я нікуди не зникну”

І я вірила

Назар поїхав на роботу, а я вирішила зробити сюрприз Денису. І нарешті могла сама ходити, нога ще боліла, але вже не так, як на початку. Коли я зайшла, дзвіночок над дверима дзенькнув так голосно, ніби оголосив мою появу всьому світу. Денис стояв за стійкою, щось рахував у блокноті.

Підняв голову, і завмер.

— …Ти жива? — серйозно спитав він.

Я зупинилась.

— Ні, я привид. Просто дуже добре виглядаю.

Він вийшов з-за стійки.

— Я серйозно. Після всього… я думав, ти або в лікарні, або в іншій країні, або в монастирі.

Я фиркнула.

— Чому одразу монастир?

— Бо тільки там можна пережити твоє життя і не з’їхати з глузду.

Я засміялась і він мене нарешті обійняв.

— Окей, ти точно справжня, — пробурмотів він. — Бо навіть запах кави на тебе не впливає.

— Це комплімент?

— Це діагноз.

Ми сіли.

Він дивився на мене кілька секунд.

— Ну? Розказуй.

Я підняла брови.

— З чого почати?

— З того моменту, де ти перестала відповідати на всі повідомлення і зникла.

Я закотила очі.

— Пам'ятаєш, як казала, що в мене погане передчуття, воно мене не підвело. Наш літак розбився коли ми з Назаром летіли на наш медовий місяць.

Він застиг.

— …ви що?... Розбилися?

— Спокійно, я ж тут сиджу, значить вижила, і Назар також.

Він провів рукою по обличчю.

— Я зараз маю сміятись чи плакати?

— Можеш обидва. Я вже адаптувалась.

Він нахилився вперед.

— Добре. Ти точно тепер офіційно найпроблемніша людина, яку я знаю.

Я усміхнулась.

— Дякую. Я старалась.

Пауза.

Він уже серйозніше:

— А Назар?

Я зробила ковток кави.

— Закоханий.

Денис мало не подавився повітрям.

— Стоп. Закоханий — це нова функція чи баг?

Я засміялась.

— Це він.

— Він і раніше був такий?

— Ні. Раніше він був просто “я тебе зараз виведу з цього світу”.

Денис кивнув.

— Романтика рівня: виживання.

Я закотила очі.

— Саме так.

Він усміхнувся.

— А ти?

Я зупинилась.

— Що я?

— Ти щаслива чи просто втомлена?

Я мовчала секунду.

— Обидва варіанти одночасно.

Він відкинувся назад.

— Клас. Люблю стабільність у твоєму житті.

Я засміялась.

- І ще дещо сталося, хочу тобі розповісти.

- Це ще не все? 

- На жаль ні 

Телефон лежав екраном донизу, але мені здавалось, ніби я все ще бачу те повідомлення.

“Все і так буде по моєму.”

Денис обійшов стійку і сів навпроти мене.

— Це через Назара?

— Ні.

— Через аварію? Що сталося?

Я кілька секунд мовчала, потім взяла телефон і простягнула йому.

— Мені це прийшло коли ми повернулися з лікарні. Він нахмурився, читаючи повідомлення. І я вперше побачила, як у нього змінився погляд. Не здивування а напруга.

— Номер невідомий? — спокійно спитав він.

— Так.

— Назар знає?

Я одразу похитала головою.

— Чому?

— Бо він і так зараз… вибухне від будь-чого.

Денис сперся ліктями на стіл.

— А ти не думаєш, що він має право знати?

— Думаю. Але якщо я йому покажу це повідомлення, він почне шукати того, хто це написав. А після аварії він і так поводиться так, ніби готовий вбити когось.

Денис мовчав.

Його пальці повільно постукували по чашці.

— Ти боїшся?

Я хотіла автоматично сказати “ні”, але голос не вийшов, тому просто кивнула. Він довго дивився на мене, потім тихо сказав:

— Аню… це не схоже на дурний жарт.

У мене по спині пройшов холод.

— Я знаю.

— І мені дуже не подобається, що це прийшло після аварії.

Я стиснула руки під столом.

— Ти думаєш, це пов’язано?

—  Я взагалі не знаю, що думати. Це якісь детиктив.

У кафе стало дивно тихо. Навіть музика десь на фоні перестала відчуватись, я дивилась у вікно, поки дощ стікав по склу.

— Мені здається, ніби хтось грається зі мною, — ледве чутно сказала я.

Денис одразу нахилився ближче.

— Тоді не залишайся сама.

Я гірко усміхнулась.

— З Назаром я теж не почуваюсь спокійно останнім часом.

Він уважно подивився на мене.

— Це через вас двох… чи через щось більше?

Я опустила очі.

Телефон продовжував вібрувати на столі.

Я дивилась на екран кілька секунд, але так і не відкрила повідомлення.

— Не будеш читати? — тихо спитав Денис.

— Ні.

Насправді я боялась, боялась побачити там ще щось. Ще одну погрозу. Ще одне дивне речення, після якого знову стане важко дихати. Я швидко взяла сумку й підвелась.

— Мені треба додому.

Денис теж встав.

— Аню.

Я підняла на нього очі.

— Якщо щось буде не так — подзвони. Неважливо котра година.

Я слабо усміхнулась.

— Ти зараз звучиш як дуже тривожний старший брат.

— Я зараз звучую як людина, якій це все не подобається.

На секунду між нами запала тиша.

Тепла.

Трохи напружена.

Потім він раптом легко торкнувся моєї руки.

— І скажи Назару.