Розділ 30

Назар

Я не пам’ятаю моменту, коли остаточно перестав себе контролювати. Пам’ятаю тільки її. Те, як вона дивилась на мене в напівтемряві кімнати. Як тремтіли її пальці на моїх плечах. Як вона тихо видихала моє ім’я, і від цього в мене всередині все стискалось. Я цілував її повільно, ніби давав можливість зупинити мене будь-якої секунди. Але Аня сама притискалась ближче. І це зводило мене з розуму.

Мої долоні ковзали по її спині обережно, майже ніжно, хоча всередині мене давно вже все горіло. Я відчував кожен її вдих, кожне здригання під моїми руками.

— Подивись на мене, — тихо попросив я.

Вона підняла очі.

І я, здається, в той момент остаточно пропав, стільки довіри, стільки почуттів. Я торкнувся її щоки, провів пальцями по шиї, а потім просто притулився лобом до її лоба, важко видихнувши.

— Ти впевнена? — хрипко спитав я востаннє.

Вона кивнула.

І сама поцілувала мене.

Після цього я вже не міг думати нормально, все стало дуже повільним, теплим ніжним.

Я поводився з нею так обережно, ніби вона була чимось безцінним, і від того, як Аня дивилась на мене, в грудях боліло майже нестерпно.

Вона тихо сміялась крізь збите дихання, коли я занадто хвилювався, торкалась мого обличчя, заспокоюючи мене більше, ніж себе. І в якийсь момент між нами просто перестали існувати слова. Лише її руки і мої поцілунки.

І відчуття, що я нарешті поруч саме з тією людиною, яку шукав усе життя.

Анна

Я прокинулась ще до світанку, спочатку навіть не зрозуміла чому, а потім відчула його руки.

Назар лежав позаду мене, міцно притискаючи до себе, ніби навіть уві сні не хотів відпускати. Його дихання було теплим десь біля моєї шиї, а долоня спокійно лежала на моєму животі під ковдрою.

І від цього простого відчуття всередині ставало так дивно спокійно, я  обережно повернула голову. Він уже не спав, темні очі одразу зустрілись із моїми, кілька секунд Назар просто мовчки дивився на мене, ніби досі не міг повірити, що я справді поруч із ним.

А потім дуже повільно усміхнувся.

— Привіт, дружино.

Моє серце миттєво здалось.

— Це звучить небезпечно, — сонно пробурмотіла я.

— Мені можна. Я тепер офіційно щасливий.

Я тихо засміялась і сховала обличчя в подушку.

Назар одразу нахилився ближче.

— Ні-ні, — пробурмотів він мені в волосся. — Я хочу бачити твоє обличчя.

— Навіщо?

Його пальці дуже ніжно прибрали пасмо волосся мені за вухо.

— Бо ти зараз неймовірна.

Я відчула, як щоки починають горіти.

— Я виглядаю жахливо.

— Неправда.

Він поцілував мене в плече, потім повільно вище — у шию, змушуючи мене тихо видихнути.

І відразу усміхнувся.

— Оце мені вже подобається.

— Назаре…

Його рука ковзнула вздовж моєї талії під ковдрою, обережно, ліниво, ніби він насолоджувався самим фактом того, що може торкатись мене ось так — відкрито, без страху.

Я повернулась до нього повністю, і Назар одразу притягнув мене ближче, притискаючись лобом до мого.

— Як ти себе почуваєш? — тихо спитав він.

І в цьому питанні було стільки турботи, що в мене знову щось боляче стиснулось усередині.

— Добре, — чесно відповіла я. — Дуже добре.

Він кілька секунд дивився мені в очі.

А потім тихо видихнув:

— Я кохаю тебе.

Так просто. Наче це вже стало для нього чимось природним. І, мабуть, саме це лякало найбільше — наскільки сильно мені хотілось чути це знову і знову.

Назар поїхав дуже рано.

Перед тим ще хвилин десять не хотів випускати мене з обіймів, лежав поруч, уткнувшись носом мені в волосся, ніби серйозно розглядав варіант скасувати всі свої зустрічі й залишитись удома.

— Тобі треба працювати, — сонно пробурмотіла я.

— Не бачу в цьому жодної необхідності.

Я тихо засміялась.

— Назаре.

Він важко зітхнув, але все ж підвівся.

І навіть уже одягнений, серйозний і зібраний, усе одно повернувся до ліжка, щоб ще раз поцілувати мене.

— Подзвони, якщо щось буде потрібно.

— Добре.

— Я серйозно.

— Я знаю.

Він ще секунду дивився на мене так, ніби йому фізично важко їхати, а потім усе ж пішов. І будинок одразу став занадто тихим. Я ще якийсь час лежала, дивлячись у стелю, а потім згадала про тата, і подзвонила до нього, він відповів майже одразу.

— Доброго ранку, сонце.

На фоні було чути лікарняні звуки, чиїсь голоси, кроки.

— Ти вже не спиш?

— В лікарні особливо не поспиш, — тихо засміявся він.

Мені одразу стало легше від самого його голосу.

— Як ти себе почуваєш?

— Добре. Лікарі кажуть, що скоро відпустять мене, так що не хвилюйся.

— Ти точно нормально?

— Аню, я твій батько. Мені за статусом не можна розвалюватись.

Я усміхнулась крізь втому.

— Брехун.

— А ти вся в мене.

Я опустила голову, перебираючи край ковдри пальцями.

— Вибач, що не приїхала вчора.

— Навіть не починай. Назар сказав, що ти сама ледве на ногах стояла.

Я завмерла. Навіть татові він це сказав.

— Ти точно нормально себе почуваєш? — спитав тато.

Я сиділа на кухні, загорнувшись у светр Назара, і крутила в руках чашку кави.

— Тату, правда, все добре.

— Аню, я тебе знаю.

Я тихо усміхнулась.

— А я тебе. Ти зараз лежиш у лікарні й робиш вигляд, що це курорт.

— Ну тут жахлива їжа, тому не дотягує.

Я засміялась, і в ту ж секунду у двері подзвонили.

Я насупилась.

— Ти когось чекаєш? — одразу спитав тато.

— Ні.

Дзвінок пролунав ще раз.

— Зараз подивлюсь.

Я повільно підвелась і пішла до дверей. Відчинила — і завмерла.

— Олю?!

Вона стояла з великим пакетом у руках і одразу розкрила руки.

— Сюрприз.

Я навіть не думала — просто кинулась її обіймати.