Розділ 29

Анна

Дорога додому пройшла дивно тихо. В аеропорті нас зустрів Олександр, мені здається він постарів за цей час, який нас не було. Обняв спочатку мене, потім Назара.

- Я такий щасливий вас бачити.

- Ми також щасливі бути в дома тату - сказав Назар.

- Ви собі не уявляєте, як я себе виню за цю подорож, якби не я, цього б не було.

- Значить так мало бути - сказав Назар, і взяв мою руку, кожного разу від цих коротких дотиків у грудях стає тепліше.

- Ходімо до машини, ми голодні і втомлені. І Ані не можна довго ходити.

- Так, звісно. Марк вже чекає на вас. Ходімо. Я ще мушу заїхати на роботу, а завтра вас провідаю. Меліса вам багато всього наготувала - сказав Олександр.

Коли машина зупинилась біля будинку, Назар одразу вийшов першим і відкрив мені двері.

— Я можу сама ходити, — пробурмотіла я.

— Я знаю.

Але руку все одно не прибрав.

Його долоня лежала на моїй талії, тепла й важка, поки ми повільно заходили в дім. І від цього простого дотику голова починала працювати значно гірше. У будинку було тихо. Олександр уже поїхав, Меліси не має. Вперше за довгий час ми залишились удвох. Я повільно сіла на диван і втомлено видихнула.

Назар мовчки поставив мою сумку біля сходів, а потім підійшов до мене.

— Болить?

Я похитала головою.

— Не дуже.

Він присів навпочіпки прямо переді мною, і я раптом зависла, дивлячись на нього.

На трохи втомлені очі, на легку щетину, на те, як обережно він торкається моєї ноги, перевіряючи пов’язку, наче я щось крихке.

— Ти так дивишся на мене, — тихо сказала я.

— Як?

— Наче боїшся.

Назар повільно підняв на мене погляд.

— Боюсь.

У мене перехопило дихання.

Він дуже повільно провів пальцями по моїй щиколотці, а потім його рука ковзнула вище — по коліну, по стегну, зупинившись на талії, тепло, небезпечно ніжно.

— Я досі прокидаюсь із думкою, що тоді міг тебе втратити, — тихо сказав він.

Моє серце стислося.

Я обережно торкнулась його обличчя.

— Назаре…

Він притулився щокою до моєї долоні й заплющив очі лише на секунду.

Наче йому справді потрібен був цей дотик.

— Ти навіть не уявляєш, що робиш зі мною, — хрипко пробурмотів він.

Я відчула, як щоки починають горіти.

— Мені здається, уявляю.

Куточок його губ ледь сіпнувся, він підвівся повільно, не відводячи від мене погляду, в потім нахилився й дуже обережно поцілував. Не різко.

Не так, як раніше, наче питав дозволу.

І саме це остаточно зламало мене, я сама потягнулась ближче, запустила пальці в його волосся, і Назар тихо видихнув мені в губи, ніби стримувався занадто довго.

Його руки обійняли мене сильніше.

Тепло.

Надійно.

— Аню… — тихо прошепотів він між поцілунками.

Його лоб притулився до мого, дихання було гарячим і збитим. Я відчувала, як швидко б’ється його серце під моїми долонями. А потім він раптом трохи відхилився.

Наче збирався з думками.

— Можна дурне питання? — хрипко спитав він.

Я ледь усміхнулась. 

— Навіть не уявляю, що ти хочеш мене запитати? Але давай.

Він пирхнув, але в очах залишилась напруга.

— Ти… і Денис... Що між вами? Він закоханий в тебе?

Я витріщилась на нього секунду, а потім просто розсміялась.

Голосно.

Щиро.

Назар одразу насупився.

— Боже, Назаре… — я ледве говорила крізь сміх. — Денис? Серйозно?

— А що мені думати? Він постійно біля тебе крутився, на тій виставці. В мене таке враження було, що я там лишній.

— Слухай, між нами нічого немає, чесно. І тоді на виставці, можна сказати, я була трохи лишньою. Він гей, і ти йому подобався, не я.

Тиша.

Назар моргнув.

— Що?

— Те, що чув.

Він ще кілька секунд дивився на мене абсолютно ошелешено, а потім тихо вилаявся собі під ніс і впав чолом мені на плече.

— Я мало не побив людину через це.

Я засміялась ще сильніше, обіймаючи його за шию.

— Ти ревнивий чоловік.

— Я ідіот.

— Це теж.

Він підняв голову й примружився.

— Тобі дуже весело, так?

— Трохи.

— Аню…

Його руки ковзнули по моїй талії повільніше, теплі долоні зупинились на стегнах.

Погляд став темнішим.

— Якщо чесно… мене більше хвилює інше.

— Що саме?

Він нахилився ближче, торкнувся носом моєї щоки.

— Який з мене взагалі чоловік, якщо моя дружина досі незаймана?

Моє серце прискорилось, щоки миттєво почервоніли.

- Як ти це зрозумів? 

- Важко не помітити, твоя поведінка, реакція на мене.

Його великий палець провів по моїй щоці.

— Знаєш, я ще в Парижі хотів тобі дещо сказати.

— І чому не сказав?

Назар криво усміхнувся.

— Бо він тобі написав те дурне повідомлення.

Я винувато скривилась.

— А.

— От саме “а”. Після нього я вирішив, що тобі взагалі байдуже.

Я повільно похитала головою.

— Мені ніколи не було байдуже.

Він мовчав кілька секунд.

А потім видихнув так, ніби нарешті перестав щось у собі тримати.

— Я, здається, закохався в тебе ще тоді в клубі, після тих фотографій.

У мене перехопило подих.

Назар усміхнувся ледве помітно, побачивши мій вираз обличчя.

— Хоча ні. Не “здається”. Точно.

Я дивилась на нього й не могла нормально вдихнути.

— Іди сюди, — тихо сказав він.

Я сама потягнулась до нього.

Цього разу поцілунок був повільнішим. Ближчим. Інтимнішим.

Без поспіху.

Його долоня ковзнула по моїй спині під тонкою тканиною, і я відчула, як Назар затримав дихання, коли я притиснулась сильніше.

— Ти навіть не уявляєш, як важко мені зараз бути хорошим, — пробурмотів він мені в губи.

— А хто сказав, що треба?