Розділ 28

Анна

Я їла бутерброд, яку дала мені медсестра, і дивилась на чоловіка, який стоїть біля вікна. Дуже гарного чоловіка.

- Так..Назар ... - сказала, то ми одружені!?

- Так, одружені.

- Скільки часу? 

- Два місяці. Ця подорож, яка закінчилась тут, то був наш медовий місяць.

- Ми розбились? 

- Так, летіли літаком, різко змінилась погода, пілот не справився з керуванням.

- Він живий?

- Ні, Аню.

- Вижили ми, і ще одна стюардеса. Мені також дуже шкода.

- Ясно.

Назар

До палати зайшов лікар, щоб перевірити Аню, і я вирішив вийти. Мені й самому треба було кілька хвилин без її погляду. Без цього дивного відчуття в грудях, яке ставало тільки сильнішим кожного разу, коли вона дивилась на мене так спокійно. Коридор лікарні був майже порожній. Я повільно пройшовся вздовж вікон, провів рукою по потилиці й дістав телефон.

Тато відповів майже одразу.

— Назар? Господи, нарешті. Як вона?

Я заплющив очі на секунду.

— Краще. Прийшла до тями, лікарі кажуть, що стан стабільний.

На тому кінці видихнули так голосно, ніби весь цей час не дихали.

— А ти?

Я коротко всміхнувся.

— Живий.

— Це вже диво.

Я сперся плечем об стіну й подивився у вікно. Про пам’ять я нічого не сказав. І про те, що тепер знаю правду про нас теж. Не знаю чому. Може, хотів ще трохи побути в цій дивній реальності, де Аня дивиться на мене без ненависті.

— Передай їй, що ми всі чекаємо вас вдома, — тихіше сказав батько.

— Передам.

Коли дзвінок закінчився, я ще кілька секунд стояв нерухомо. У голові було занадто багато думок.

Що робити далі? Як тепер поводитись? І що, чорт забирай, робити з тим фактом, що я вже не можу уявити життя без неї. Я тихо видихнув і повернувся до палати. Хотів бути поряд.

Коли я зайшов усередину, Аня сиділа на ліжку з чашкою чаю в руках і одразу підняла на мене очі.

І я знову відчув це. Наче мене хтось різко вдарив у груди.

Бо вона була красива навіть зараз — бліда, втомлена, з пов’язкою на голові й цим трохи розгубленим поглядом.

— Як ти себе почуваєш? - спитав я, сідаючи поруч.

Аня кілька секунд мовчала, дивлячись на мене.

— Ти завжди так на мене дивився?

Я насупився.

— Як?

Вона трохи зніяковіла.

— Наче я зараз зникну.

Я опустив погляд на її руку й обережно взяв у свою.

— Ні.

Потім підняв на неї очі.

— Раніше я дивився значно гірше.

Вона тихо видихнула.

— А зараз?

Я затримав погляд на її обличчі трохи довше, ніж мав би.

— А зараз… я просто радий, що ти тут.

- Ми з тобою були щасливі? 

- Ні, не були. Мені дуже шкода, мені здається, що краще б було якби пам'ять до тебе не повернулась, я міг би все зробити по іншому.

- Але чому ти так говориш? 

- Тому що я не був для тебе хорошим чоловіком.

- Тобто кохання між нами не було? Ти мене бив? 

Я засміявся. 

- Ні, не бив, була ненависть.

— А зараз? — тихо спитала вона. 

Я завмер.

Бо це було єдине питання, на яке я не міг більше брехати, я повільно підійшов ближче до її ліжка.

— Ні.

Вона затримала дихання.

— Тоді чому ти сказав, що краще б пам’ять не повернулась?

Я опустив очі на її руку з катетером і обережно поправив ковдру.

— Бо ти зараз дивишся на мене… ніби я хороший чоловік.

Голос став тихішим.

— А я не впевнений, що заслуговую на це.

Анна кілька секунд мовчала, а потім раптом тихо сказала:

— Але ти був поруч.

Я підняв погляд.

— Що?

— Коли я прокинулась. Ти тримав мене за руку. Ти виглядав наляканим.

Я нервово всміхнувся.

— Це ще нічого не доводить.

Анна

Як тільки Назар вийшов з моєї палати, пам'ять повернулась, і як він казав " краще б не поверталась". Це абсолютна правда.  Спочатку голоси, потім обличчя, сварки мої сльози. Наш шлюб, який із самого початку більше нагадував війну. Я сиділа на лікарняному ліжку, стискаючи пальцями ковдру, і дивилась в одну точку. Усе повернулось. І разом зі спогадами повернулось те саме рішення, яке я прийняла ще до острова. Піти. Закінчити все з Назаром, бо ми руйнували одне одного.

Так, останні дні в лікарні він був іншим. Турботливим. Тихим. Ніжним навіть.

Але хіба це перекреслювало все, що було раніше?

Ні.

Я повільно заплющила очі.

Так буде краще.

Для нас обох.

Наступного дня Назар з’явився в палаті дуже рано, я ще напівсонна лежала в ліжку, коли почула запах кави. Я розплющила очі й побачила його з двома стаканчиками в руках.

— Кава в ліжко ? — хрипко спитала я.

— Захотілось романтики - сказав Назар і поцілував мене в щоку.

Я мимоволі усміхнулась.

Він виглядав значно краще, ніж учора. Уже без тієї паніки в очах. Але щось у його погляді все одно змінилось.

— Доброго ранку, кохана.

Я ледь підняла брову. Мої вчорашні емоції після відновлення пам'яті десь зникли, я дивилась на Назара, і в мене до нього були зовсім інші почуття, це так дивно.

— Ти сьогодні підозріло задоволений життям.

— Бо ти жива. Це вже хороший початок дня, лікар сказав, якщо сьогодні нормально ходитимеш, через декілька днів поїдемо додому, — сказав Назар, сідаючи поруч. — Тому тобі доведеться встати.

— Це звучить як погроза.

— Це турбота.

— У твоєму виконанні це майже одне й те саме.

Він тихо засміявся, і дивитися так дивно. Наче між нами справді все добре.

Наче він уже вирішив щось для себе.

— До речі, — продовжив він, — коли повернемось додому, я буду змушений спати з тобою в одній кімнаті.

— Що? Чому? - автоматично відповіла. І тоді він зрозумів пам'ять повернулась.