Розділ 27

Аня

Його слова ще залишались між нами, важкі, незакінчені, але вже сказані, і я не встигла нічого додати, коли почула звук, спочатку ледь помітний, далекий, але він був, я завмерла і підняла голову.

— Назар, ти це чуєш?

Він одразу напружився, прислухався.

— Так… це гелікоптер.

Серце різко вдарило швидше, я підвелась, не думаючи про біль, просто тому, що не могла залишатись на місці

— Вони можуть нас не побачити.

Я допомогла Назару піднятись.

Ми вийшли на відкритіше місце, і я почала махати руками, не зупиняючись, звук ставав сильнішим, ближчим, повітря рухалось інакше, я дивилась в небо, не опускаючи руки.

— Будь ласка.

Гелікоптер з’явився над деревами, я затримала дихання, він зробив коло, і почав знижуватись.

Я повільно видихнула, тільки зараз відчувши, наскільки сильно була напружена.

— Вони нас бачать.

Назар нічого не сказав, але я відчула, як його рука сильніше стиснула мою.

Коли рятувальники спустились, все стало швидким і чітким.

— Скільки вас, чи є ще постраждалі?

— Двоє, більше нікого не бачили, він вдарився головою, втрачає свідомість, я сказала це автоматично, навіть не думаючи.

— У вас є травми?

— Нога, але я можу йти.

Рятувальник кивнув і одразу покликав інших, нас почали фіксувати, піднімати, я на секунду заплющила очі, відчуваючи, як напруга починає відпускати. Ми вибрались, але разом з цим прийшло інше відчуття. Тепер уже не можна буде повернутись назад і зробити вигляд, що нічого не було.

Я відкрила очі і подивилась на нього, він теж дивився.

— Назар?

Він ледь кивнув.

— Я тут.

— Ми ще не закінчили.

Він затримав погляд.

— Я знаю.

Нас підняли вгору, шум став сильнішим, вітер бив в обличчя, острів залишався під нами, я дивилась лише секунду, потім знову на нього, бо зараз це було важливіше.

Нам дали навушники, щоб заглушити шум гелікоптера, ми знову тримались за руки.

Коли нас привезли до лікарні, все стало різким і холодним. Назара забрали першим, я не встигла нічого йому сказати, а потім вже мене, в іншу сторону.

Назар 

Я не міг відкрити очі, таке враження, що вони з цементу. Спочатку одне око, потім друге, все дуже розмите. Знову закрив, темно. Ні, я не можу знову спати, треба запитати, як Аня? Де вона? Мушу її побачити. Прийшла медсестра з крапельницею.

- Де вона?  

- Перепрошую? - сказала вона.

- Моя дружина Аня, де вона? Що з нею?

- Зачекайте хвилинку, поставлю вам крапельницю і піду дізнаюсь.

Я хотів крикнути, щоб вона рухалась швидше, але вона вже підключала крапельницю, спокійно, ніби в мене не розривало голову від напруги.

— З нею все добре? — запитав я вже тихіше, але здається, це прозвучало ще гірше.

Медсестра на секунду підняла на мене погляд.

— Вона жива, — відповіла коротко. — Зараз лікарі займаються нею, я заплющив очі лише на секунду і повільно видихнув.

Добре.

Цього мало вистачити, щоб заспокоїтись.

Але не вистачило.

— Я хочу її побачити.

— Вам не можна вставати.

— Мені байдуже.

Вона закотила очі так, ніби бачила таких пацієнтів щодня.

— У вас струс, сильне виснаження і шви на голові, тому ні, вам не байдуже.

Я провів рукою по обличчю і сперся головою об подушку.

— Просто дізнайтесь, що з нею.

Коли двері зачинились, палата стала занадто тихою, я дивився в стелю і намагався не думати про останню розмову. Не думати про те, як вона дивилась на мене в гелікоптері. Як тримала за руку, як сказала, що може піти. І я, чорт забирай, не можу її відпустити, тепер я це чітко усвідомлюю.

Двері відчинились різко, я одразу підняв голову. Це була знову медсестра з візком для мене. Вона допомогла мені сісти, і ми виїхали з моєї палати. Вона мене привезли в самий кінець коридору, до неї, я ще так ніколи не хвилювався. Медсестра відкрила двері, в середині був лікар, Аня спала.

- Доброго дня, як вона лікарю?

— Ваша дружина отримала серйозну травму голови під час падіння.

Я мовчав.

— Була внутрішня кровотеча, лікарям довелось терміново стабілізувати її стан. — Також у неї серйозно травмована нога, був глибокий поріз і пошкодження тканин, довелось накладати шви.

Я стиснув щелепу. Перед очима одразу з’явилось, як вона кульгала островом і все одно робила вигляд, що нічого страшного.

— Вона ж ледве ходила… — пробурмотів я більше собі.

Лікар кивнув.

— Вона втратила багато крові, але найбільше нас хвилює травма голови.

Я підняв на нього погляд.

— Але з нею все буде добре? 

- Більше буде відомо, як вона прокинеться. Я залишу вас на деякий час.

Двері зачинились, і в палаті стало тихо. Занадто тихо.

Я повільно перевів погляд на Аню. Вона лежала нерухомо, бліда, з пов’язкою на голові, крапельницею в руці і швами на нозі, які тепер були добре помітні з-під лікарняної ковдри.

У грудях щось важко стиснулося.

Я під’їхав ближче і кілька секунд просто дивився на неї, ніби намагався переконати себе, що вона тут, жива, поруч.

— Ти ж не вмієш робити все спокійно, так? — тихо сказав я, проводячи рукою по обличчю.

Голос вийшов хрипким. Я опустив погляд на її руку і обережно взяв у свою.

Холодна.

— Аню… — тихіше сказав я. — Ти мене так налякала.

Я ніколи не говорив такого вголос. Нікому.

Але зараз вже не мав сил щось приховувати. Я сидів мовчки, ще кілька хвилин, слухаючи рівний звук апаратів.

— Знаєш, що найгірше? — гірко усміхнувся я. — Я тільки почав розуміти, що мені робити далі… що ти мені не байдужа, і тут ми мало не померли.

Я опустив голову.

— І тепер я навіть не знаю, чи матиму шанс все виправити.

Пальці Ані ледь здригнулись.

Я одразу підняв голову.