Розділ 25

Анна

Ми залишились удвох, я ще раз глянула на ключі, потім на Назара.

— Медовий місяць, — сказала я повільно.

— На приватному острові, — додав він.

— З людиною, яка мене ігнорує і ненавидить- сказала я.

Ми замовкли.

— Ідеально, — підсумувала я.

Назар ледь повів бровою.

— Принаймні організовано добре.

Я коротко засміялась.

— Так, якщо не враховувати нас.

Ми стояли один навпроти одного, і вперше за весь день між нами не було злості. Було щось інше — недовіра, напруга, і дивна втома від усього одразу.

Я повільно пройшла до вікна і сперлась на підвіконня.

— Ти сьогодні зробив це спеціально? — тихо спитала я, не дивлячись на нього.

Пауза.

— Частково, — чесно відповів він.

Я гірко усміхнулась.

— Чесно.

— Я не виправдовуюсь.

Я повернулась до нього.

— Але ти й не зупинився.

Він не відвів погляд.

— Я бачив, що ти це бачиш.

Я відчула, як щось неприємно стислося всередині.

— І?

Він зробив крок ближче, але зупинився на відстані.

— І мені це не сподобалось.

Ми мовчали.

Ця тиша була вже іншою — не агресивною, а… небезпечно чесною.

Я відвернулась першою.

— Я хочу спати, — сказала я тихо.

Він кивнув.

— Я теж.

Він пішов до сусідньої кімнати, а я залишилась тут.

Проснулась від холоду, ковдра була на землі, подушки розкидані довкола. Або боролась в ночі з якимось духом, або мій сон не був кращий за події минулого дня.

Взяла телефон, подивитися на годину, восьма тридцять, заспала. І повідомлення від Назара.

Чекаю в машині.

Як він так вийшов, що я не чула? 

Мріяла зараз залишиться в ліжку, включити телевізор і вдавати що світу не існує.Замість того маю спакуватися і бути готовою за тридцять хвилин. Швидко встала, вмилась, зібрала одяг до валізи і вийшла. По дорозі боялась зустріти того француза, але побачила навколо багато людей, до мене він би не наважився підійти. Менше з тим, якось дійшла я до машини без перешкод. І тоді я побачила Назара, виглядав він не дуже. Чому він мене не розбудив? Привітавшись я сіла в машину і ми поїхали в аеропорт. Там все по сценарію, без черги, все ідеально. 

Ми зайшли в літак, я сіла на своє місце біля вікна. Назар сів біля мене. 

Я закрила очі. Невдовзі після цього літак злетів, але я вже так не хвилювалась, після того, що пережила ці останні дванадцять годин, політ здавався дрібничкою. Летіли майже шість годин, коли я почула голос пілота.

- Шановні Назар і Анно, повідомляю вас за можливі турбуленції, раптово змінилась погода.

Мій шлунок раптово стиснувся, я вже почала відчувати, як літак падає тисячі кілометрів в низ, як на американських гірках, тільки без торів під низом.

Я обернулась навколо за кимось, хто міг мене сказати, що це нормально, так буває, але нікого не було. Де всі поділися? Де Назар? .

Нас знову затрясло, цього разу вже довше, моє дихання пришвидшилось.

Повернувся голос пілота.

- ...Сильніша ніж сподівався...Перепрошую за ...

Мене почало підкидувати догори, як на трамполіні, коли подивилась у вікно побачила, як горить крило.

Це кінець.

Стюардеса звідкись вибігла і кинула щось мені.

- Швидко одягай це, ми падаємо.

Коли я одягнула цю помаранчеву камізельку, вже не могла дихати, а за секунду появився Назар.

- Аню, я тут не бійся. Пробач мені.

- Назар? 

Знову почало трясти літаком і вже не переставало. Шлунок підійшов мені до горла, закрила міцно очі, і уявила собі, що сиджу на каруселі, яка підносить мене до гори, а потім в низ.

Все зробилося чорне. Не розумію, чи я маю все ще закриті очі, чи не було на що дивитися. Не відчула жодного удару, і не можу зрозуміти чи мене щось болить.

Зрозуміла тільки то, що все закінчилось швидше ніж почалося .

Я повільно почала відкривати очі, і одразу ж почула біль у нозі, значить і жива. Рукою намацала місце, яке болить, там було щось мокре. Напевно кров. 

- Де я? 

Зорієнтувалась, що моя головою лежить просто неба, значить мене вже немає в літаку, повернула голову в одну сторону, потім в другу. Літак розбитий був біля мене, а я лежала на піску.

- Ей? - закричала.

Тишина. Лежала на плечах, боялась встати, щоб не зробити ще гірше, повільно поставила лікті під себе, нікого не було.Не розумію, як я могла впасти з неба і мати тільки рану на нозі.

Подивилась на ногу, вона була роздерта до кістки, треба буде зшивати. Спробувала встати, мусить тут ще хтось бути, нас летіло четверо. Де вони ? Де Назар?

- Назар? - крикнула я, в перше в житті я за ним скучила.

Подивилась навколо.

Як я, чорт забирай опинилась на цьому місці? 

Ще декілька місяців назад була собі  звичайною дівчиною, яка хотіла знайти роботу, і допомогти татові.

А тепер я дружина міліонера, принаймні з прізвища на безлюдному острові.

Може це на краще, так все мало закінчитися.

Не буде більше чоловіка, який мене ненавидить.

Не буде більше контрактів за лікарняні рахунки, яких в житті б ніколи не заробила.

Не буде фотографів, коханок, фальшивих людей навколо.

- Аню...

Це голос?

Це був він. Я побачила Назара. Він стояв недалеко. Коли я почала підходити ближче, він впав, знепритомнів.

Я кинулась до нього, забувши про біль у нозі. Кожен крок віддавався різким ударом, але я навіть не зупинялась.

— Тільки не зараз… — прошепотіла я крізь зуби.

Підійшовши ближче, впала поруч з ним на коліна.

Він був блідий. Занадто.

На скроні — кров, тонка смуга, що вже підсохла. Дихання було… але слабке.

— Назар… чуєш мене? — я легенько торкнулась його обличчя.

Жодної реакції.

Серце почало калатати ще швидше.

Я оглянулась навколо — уламки літака, розкидані речі, дим десь далі… і нікого.