Розділ 24

Анна

Увечері ми приїхали в аеропорт. Все ніби виглядало звичайно, але коли ми пройшли великий, довгий коридор і нам відкрили двері, де пише "вхід заборонено", все змінилося.

Лише окремий термінал, тихий, майже стерильний, з охороною, яка дивилась на нас так, ніби ми не пасажири, а частина якогось закритого світу.

— Сюди, — коротко сказав Олександр.

І вже за кілька хвилин ми вийшли на злітну смугу, перед нами стояв приватний літак.

Білий, елегантний, без зайвих написів. Він виглядав не як транспорт, а як щось із життя людей, у яких немає “звичайного” існування.

Я на секунду зупинилась.

— Ти жартуєш… — тихо пробурмотіла я.

— Ні, — спокійно відповів Назар.

— Це… наш?

Він подивився на мене так, ніби відповідь очевидна.

— Так.

Я ковтнула.

Олександр уже зайшов першим.

— Не відставайте, — кинув він через плече.

Всередині було тепло і тихо.

М’які крісла, світле дерево, приглушене світло. Все виглядало так, ніби тут не літають, а відпочивають.

Я пройшла трохи вперед, не знаючи, куди себе подіти.

— Сідай, — сказав Назар.

Я кивнула і сіла біля вікна.

Він сів поруч.

Літак м’яко рушив, і за кілька хвилин ми вже були в повітрі, місто під нами стало маленьким, розмитим світлом, я дивилась у вікно довго, поки тиша не стала трохи… важкою.

І тоді я повернулась до нього.

Його погляд був спрямований вперед, але не на мене.

— Назар, — тихо сказала я.

Він не одразу відповів.

— Що?

Я трохи вагалась.

— Той шрам, я бачила в душі.

- О то ти дивилась? А я думав, що із закритими очима так бігла.

- Перестань, не жартуй зараз.

- Справді хочеш знати? 

- Так, хочу.

- Добре, але як будемо летіти назад, я дам тобі питання, а ти мені скажеш правду. Добре? 

- Блін, але ти підступний.

- Я згодна. 

Назар ще трохи промовчав, і тоді почав говорити.

— Вона була моєю нареченою.

Я завмерла.

— Була?

Він кивнув.

— Ми збирались одружитись. Поїхали до Парижу вибирати весільне плаття і одразу таємно одружитися.

Тиша стала густішою.

— Я її кохав, — додав він тихіше. — Справді.

Я не перебивала.

Він дивився кудись перед собою, ніби бачив не салон літака, а щось інше.

— А потім… — він зробив паузу. — я дізнався, що вона мені зраджує.

Я повільно стиснула пальці.

— З ким?

Він коротко усміхнувся без радості.

— З моїм найкращим другом. Він теж мав бути присутній на шлюбі, як свідок.

Мене ніби холодом обдало.

— І після цього… — він трохи повернув голову, — все, що я думав про людей, змінилось.

Я тихо видихнула.

— А шрам?

- В мене тоді були переговори важливі, я залишив її в номері готелю, і пішов на цю зустріч. Спеціально написав їй повідомлення, що затримуюсь, бо хотів зробити сюрприз. Але коли повернувся в готель і відкрив двері, вони були разом, цілувались. Я нічого не міг сказати, вийшов. Вона побігла за мною, почала щось говорити, що вона не винна, що тепер тільки зрозуміла, що зробила дурницю, але вже було пізно. І тут я відійшов від неї на пару кроків, не пам'ятаю вже, як це було, але надїхала машина, я встиг її відштовхнути, але сам не зміг і мене перекинуло через неї, постраждали тільки плечі, нічого серйозного не сталося. Але це вже був кінець.

Після того, як Назар розповів цю історію, ми майже не розмовляли, я бачила, як йому було важко. Не помітила навіть коли літак приземлився, і вже за годину ми були в готелі.

Величезна будівля з білим фасадом і видом на океан виглядала так, ніби її спеціально зробили для людей, які тікають від реальності.

— Одна кімната, — спокійно сказав адміністратор.

Я завмерла.

— В сенсі одна?

Назар навіть не здригнувся.

— Так і було заброньовано, — відповів він коротко.

Я повільно повернулась до нього.

— Ти це знав?

— Так. Тато йде, не роби тут сцен. Ми з тобою одружені, інакше не могло бути.

Я промовчала. Нам дали ключі і провели до кімнати.

Кімната була велика.

Світла, з панорамними вікнами і терасою, було навіть занадто красиво, щоб бути спокійно, я поставила сумку і обережно видихнула.

Напруга між нами не зникла, але стала… тихішою.

Не війна.

Швидше очікування.

Назар підійшов до вікна.

— Тут непогано, — сказав він.

— “Непогано” для тебе — це вже майже комплімент, — відповіла я.

Він ледь усміхнувся.

І на мить стало майже нормально.

Ввечері ми збирались на захід.

Я стояла біля дзеркала, поправляючи волосся.

Назар вже чекав біля дверей.

— Готова?

— Майже.

Назар 

— Майже - сказала Аня, стоячи біля дзеркала. На мить я наче завис дивлячись на неї. Вона поправляла волосся, зосереджена, трохи напружена… але жива. Справжня, не така, яка вона була ще кілька днів тому, і саме це мене збивало, я ніколи цього не робив.

Не пояснював.

Не повертався до минулого.

Але після літака… після того, що вона побачила, після того, як дивилась на мене, мені вперше захотілось сказати більше.

Не шматками, а нормально, щоб вона мене зрозуміла, чому я такий....інколи перегинаю.

Я зробив крок до неї.

— Аню? 

Вона підняла очі через дзеркало.

— Що?

Я на секунду замовк.

Це було дивно.

Навіть складніше, ніж будь-які переговори.

— Я не все сказав тобі в літаку, — тихіше почав я.

Вона повернулась до мене повністю. Я хотів вибачитись, за все що їй наговорив на початку, щоб вона мені також почала довіряти.

— В сенсі?

Я зупинився, шукав слова, і саме в цей момент почув звук. На столі лежав її телефон, прийшло повідомлення від Дениса, я прочитав." Люба, як ти? Я переживаю."