Розділ 23

Анна

Ранок після тієї піци почався… дивно спокійно, я відкрила очі і кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю. Ніякої напруги. Навіть в голові було тихіше, ніж зазвичай, повільно сіла, провела рукою по волоссю і видихнула.

— Треба провітрити голову, — прошепотіла сама до себе.

Ідея прийшла одразу.

Біг.

Я швидко перевдягнулась у щось зручне, зав’язала волосся і вже майже тихо відкривала двері, щоб вийти, коли…

— Тікаєш?

Я здригнулась.

Назар стояв у коридорі, обпертий об стіну, вже у спортивному одязі.

— Ти що тут робиш? — підозріло звузила очі.

— Чекаю на тебе.

— Ти серйозно?

Я на секунду зависла.

— Ти вирішив бігати зі мною?

— Звісно.

Пауза.

Я глянула на нього ще раз.

— Добре. Але якщо ти будеш мене дратувати, я тебе там і залишу.

Він ледь усміхнувся.

— Спробуй.

Ми бігали навколо парку, не знаю для чого він пішов зі мною, може думав, що я бігаю з Денисом. Треба до речі сьогодні зайти до нього і сказати про Париж, і Олі, і татові подзвонити. Через цю виставку, я геть забула.

Ми якраз вибігли на відкриту алею, коли повітря раптом змінилось. Спочатку це було майже непомітно. Вітер став холоднішим, різкішим. Листя на деревах тихо зашурхотіло, і я мимоволі підняла голову, небо потемніло.

Сірі хмари зійшлись так швидко, ніби їх хтось зсунув руками.

— Мені це не подобається… — пробурмотіла я.

— Пізно, — спокійно відповів Назар.

І в ту ж секунду впала перша крапля. Добігши додому ми вже були повністю мокрі.

Вода стікала по обличчю, волосся прилипло до шиї, одяг важкий і холодний.

В дома я навіть не зупинилась.

— Я в душ, — кинула на ходу і пішла до своєї кімнати.

Навіть не озираючись.

Гаряча вода одразу вдарила по шкірі.

Я закрила очі і підставила обличчя під струмінь, намагаючись змити все — думки, напругу, ці дивні відчуття після ранку.

Серце ще трохи швидше билося після бігу, і не тільки через біг, я сперлась рукою об стіну душу, видихаючи.

І саме в цей момент почула, як відчинились двері.

Я різко відкрила очі.

— Назар?!

Він зайшов всередину так, ніби це абсолютно нормально, він повністю був  мокрим, голим, з водою що стікала по обличчю і шиї.

— У мене прибирають, — спокійно сказав він. — Там зараз не варіант.

Я подивилась на нього, не вірячи.

— І ти вирішив, що мій душ — це варіант?!

— Найближчий, — коротко відповів він.

— Вийди, — одразу сказала я.

— Розслабся, — він вже потягнувся до води.

— Назар, я серйозно.

Він не відповів.

Просто став під воду.

І це стало останньою краплею.

— Ти взагалі нормальний?! — я різко відвернулась, намагаючись закритися руками. — Вийди!

Він зробив крок ближче.

І в цей момент…я завмерла, на його плечі. Шрам, величезний, свіжий.

Я мимоволі опустила руки, забувши навіть, що тільки що злилась, і вийшла.

Після ситуації, що відбулась під час душу, я втекла з дому, одягнулась як найшвидше, що було під рукою і реально втекла. Спочатку пішла до Олі на роботу, щоб розказати їй, що вечором лечу до Парижу. Увійшовши в середину, нікого не було, пішла до підсобки, ми там завжди сиділи, коли не було клієнтів.

- Олю, ти тут? 

Вона не відповідає.

Я різко відкрила двері підсобки.

— Олю? 

І завмерла.

Оля стояла майже впритул до Адама. Його рука на її талії, її — на його шиї.

— …Ого.

Вони миттєво відскочили.

— Аня! Це не те, що ти думаєш ! — випалила Оля.

Я підняла брову.

- Але як? Коли? 

Оля зробила крок до мене.

—Аня, я не хотіла, щоб ти так дізналась…

— Та я взагалі не хотіла це знати! — видихнула, це так дивно, ми ж як родина разом.

— Ми знаємо, — одночасно відповіли вони.

Я ще секунду подивилась на них… і просто розвернулась.

— Мені треба повітря, — кинула через плече і вийшла.

Ноги самі понесли мене в кафе до Дениса, коли я зайшла, він одразу підняв голову.

— О, ти якраз виглядаєш як людина, якій потрібна кава… або адвокат.

Я впала на стілець навпроти.

— Мені потрібен психолог, він підсунув мені чашку.

— Розповідай.

Я видихнула.

— Я щойно застала Олю з Адамом.

Пауза.

— …Я перепрошую, з ким? — повільно перепитав він.

— З Адамом, моїм братом. Оля завжди була для мене, як сестра, я не дуже можу тобі це пояснити… це якось неправильно.

 Я розгублено провела рукою по волоссю.

— Я їх такими… ніколи не бачила. Вони не були навіть такими близькими друзями.

Денис повільно поставив свою чашку на стіл.

Він кілька секунд мовчав… а потім тихо засміявся.

— Для цього не потрібно бути друзями, це почуття. Просто будь щаслива за них.

- І чому вона мені нічого не розповіла?

- Тому що знає тебе надто добре, знала, яка буде твоя реакція. Уяви собі ти приходиш до неї, а вона така

- " Аню я сплю з твоїм братом, ти ж не проти"

- Так, стоп, я не хочу це слухати.

- Ось бачиш свою реакцію.

- Добре, ти правий, пізніше подзвоню і перепрошу за свою реакцію.

Я сперлась ліктями об стіл, дивлячись у чашку.

— І це ще не все.

— Боюсь питати.

Я зробила паузу, ніби сама вирішувала, чи говорити.

— Вчора… — тихо почала я. — Коли ми поверталися, він запитував за тебе, ревнував,  а потім… все якось різко змінилось.

— В сенсі? — тихо спитав Денис.

Я знизала плечима.

— Він просто… замовив піцу. Без сарказму, без своїх коментарів. Просто зробив.

Денис хмикнув.

— Небезпечно.

— От і я про те, — я ледь посміхнулась. — Ми сиділи, їли… і вперше було тихо. Нормально тихо, не так, як перед бурею.

— І?