Розділ 22.

Анна 

Вечір у галереї поступово стихав. Сьогодні навіть дала інтерв'ю для статті в газеті про цю виставку, Назар мене практично змусив до цього, і мені сподобалось, він практично від мене не відходив. Насправді було дуже багато людей, журналістів, я вже перестала на них звертати увагу, просто відключилась від них.

Гості розходились, голоси ставали тихішими, світло м’якшим. Денис ще спілкувався з кимось біля входу, потім підійшов до мене. 

- Я рада за тебе, — тихо сказала я.

- Дякую, що ти була поруч і взагалі якби не ти, цього всього не було б — відповів він, і.... тебе вже чекають.

Він перевів погляд в сторону Назара, який стояв спокійно, дивився на нас, але не підійшов.

- Хочеш правду? - сказав Денис.

- Ну.

- Твій чоловік насправді до тебе небайдужий, це дуже помітно.

- Денисе, тобі теж мій чоловік не байдужий. Це ні про що не говорить.

Ми справді тільки з ним спілкуємось, вже немає тієї ворожнечі, як на початку.

- Ти вже його дружина, а мене він здається ревнує до тебе. Моя порада тобі, не розказуй йому про мене подробиці, нехай трішки помучать його здогадки. Це йому піде на користь.

- Ти починаєш плести інтриги?

- Я допомагаю тобі влаштувати особисте життя.

- Денисе, перестань, в нього багато коханок, з цього нічого не вийде.

- А ти зроби так, щоб не було "цих" коханок.

- Ти гірший за мою Олю.

- Ти ще мені подякуєш, побачиш.

Потім він спеціально нахилився ближче до мене і на вухо сказав, це щоб твій чоловік тебе приревнував. 

- Зустрінемось завтра в кафе і мені все розкажеш.

- Для чого я з тобою зв'язалась.

Ми почали сміятись.

Попрощавшись з Денисом, я підійшла до Назара, усміхнулась до нього, і ми вийшли. Назар зробив байдужий вигляд, нічого не сказавши, ми вийшли. Він відкрив двері машини для мене, і я сіла. Він обійшов машину і також сів.

- Звідки ти знаєш цього Дениса? - запитав мене одразу.

І що йому сказати, знайомі трохи більше місяця, але він знає більше про мене ніж ти. Що мені з ним добре спілкуватися, бо він гей. Це смішно.

- Денис мій друг, ми познайомились в кафе.

- Він не дивився на тебе, як на друга.

Я ледь усміхнулась.

- Ти спостерігав? Дивився, як на мене, дивляться? 

- Було важко не помітити.

- А я думала, тобі байдуже.

Він повернувся до мене, і в його погляді вже не було тієї легкої іронії.

- Було б байдуже — я б не дивився.

- Та що ти такого побачив? 

- Те, що мені не сподобалось. Що він тобі сказав на вухо? 

- Назаре… ти зараз серйозно?

- Більш ніж.

- Ти ревнуєш?

І тут…

Подзвонив його телефон, ми одночасно глянули вниз, світло екрану.

Фото. Дівчина. Красива. Ім’я: Сніжана, мені здалося це та сама візажистка зі шлюбу.

Я відчула, як щось всередині різко стиснулось.

Назар взяв телефон і скинув виклик.

Тиша.

Я повільно підняла на нього погляд.

— Не відповіси?

Назар 

Чому вона подзвонила саме зараз? Я відхилив дзвінок, ще й фотографія ця, треба буде видалити ці всі номери, непотрібні. Який же я злий. Не знаю чи на себе, чи Аню чи на того Дениса. Все почалося з тієї виставки. Я приїхав. Ще тиждень тому напевно б не погодився, але тепер хотів бути біля неї. Це так дивно. 

Коли я побачив їх разом, я відчув ревність, вона усміхалась до нього, розмовляла з ним. І тоді я хотів показати йому, що вона моя. Поцілував її при всіх, щоб вона також знала, що я вже не відступлю. Вона явно цього не очікувала, я бачив це, ну нічого, нехай звикає, попереду Париж. Насправді виставка не була поганою, хоча я майже нічого не розумію в мистецтві, але тут було багато знайомих людей, фотографів, і преси. Я навіть сказав Ані, щоб спробувала дати перше інтерв'ю, спочатку вона відмовилась, але я все ж її вмовив, і вона погодилась, ну звісно говорила за Дениса, який він талановитий.

Звідки вона його знає ?

В кінці це вже був перебір, вони поводились, як не просто друзі, він щось сказав їх на вухо, і вони разом сміялись. Потім вона підійшла до мене і ми пішли до машини. Я такий злий був в цей момент, а вона собі сіла така спокійна, ніби нічого не сталося. 

- Що він тобі сказав на вухо? 

Спитав я, цікаво, що вона мені відповість? 

Але тут, як на зло, подзвонила Сніжана.

- Не відповіси? - запитала Аня.

- Не відповім, це не важливо.

- Тепер я маю питати звідки ти знаєш цю Сніжану? Моя черга. А знаєш, я хіба знайомо з нею, в день весілля була моєю візажисткою, а після весілля, твоєю. Так? 

Я відчув її погляд боковим зором. Вона не відвернулась. Не відступила. Просто чекала, чи я продовжу.

Проблемою було то, як Аня спокійно це прийняла. Вона не влаштувала сцени, не кричала, не розбила телефон, як ревнива дружина, вона чекала, із легким викликом у голосі. Ніби перевернула ситуацію і повернула мені назад.

Я видихнув, але це не забрало напругу.

- Це нічого не означає - сказав я різкіше, ніж планував.

Пауза.

Решту дороги ми вже мовчали, нарешті приїхали додому, ми зайшли разом, але ніхто не починав говорити.

Дома було тихо, але це була не та тиша, яка заспокоює.

Це була тиша, яка тільки підкреслює все, що не сказано, Аня зайшла першою, зняла взуття і пройшла вглиб, ніби нічого особливого не сталося. Я зачинив двері трохи різкіше, ніж планував.

— Ти завжди так грюкаєш дверима, чи це тільки сьогодні? — кинула вона, навіть не повертаючись.

— Сьогодні, — коротко відповів я.

Вона обернулась.

На секунду ми просто дивились одне на одного. Без виставки, без Дениса, без дзвінків.

— Ти досі злий? — спитала вона вже спокійніше.

Я знизав плечима.

— Я досі думаю.

— Це небезпечно, — вона ледь усміхнулась і пішла на кухню.