Розділ 21

Анна

Я проснулась від звуку мобільного.

- Котра година?

- Чому я сплю в туфлях? 

- Чому вікно відкрите? 

Помалу відкрила очі, болить голова, сильно. Що було вчора? Я пила з Олею, танцювала. Потім Назар. Боже, згадала. Він був іншим, дивився на мене інакше. Про що я думаю, треба встати.

Повідомлення від Назара:

- Тато прийшов, ми на кухні, виходь, вода і таблетка біля тебе на столі.

Вода, таблетка, Олександр - що він тут робить так рано?

Встала, випила таблетку, маю надію, що зараз буде краще. Пішла вмилась, перевдягнулась, на мені ще була вчорашня сукня. Я вчора так і лягла спати.

Я вийшла, за столом сидів Олександр, пив каву, а навпроти Назар, задоволений, рідко бачила його таким зранку. Побачивши мене, Олександр встав, обняв мене і привітався. І тут я не знала, що мені робити, чи підійти до Назара, чи стояти біля Олександра. Але Назар підійшов, поцілував мене в щоку, і відсунув крісло, щоб я сіла біля нього. Шок.

- Аню, я вже говорив Назару, що ми летимо в кінці тижня до Парижа, це ділова відпустка, але буде організована вечірка, я б хотів, щоб ти була там також, поряд з Назаром.

Париж, я полечу в Париж. Все було б чудово, тільки я ніколи не літала літаком.

По перше я страшенно боюся висоти, а по друге вечірка, люди яких я не знаю, усміхатись до них, поводитись як закохані. 

- О Париж, так звісно. Я з радістю поїду з вами - сказала я.

Назар сидів вже не такий задоволений, йому також ідея Парижу не подобається.

І взагалі я маю вибачитись за того ляпаса і подякувати за воду і таблетку.

- Чудово, я радий - сказав Олександр. 

- І ще, за фотографії не хвилюйтесь, їх вже немає. За декілька днів забудуть за них. Добре, мушу йти, зараз маю важливу зустріч.

- Радий був вас бачити.

Назар провів його до дверей і Олександр пішов. Я, як сиділа за столом, майже не рухалась.

- Як голова? сказав до мене.

- Дякую тобі за воду і таблетку, ти врятував мене. 

- Прошу.

Назар підійшов ближче до мене, я знову відчула його запах. Він заправив пасмо волосся за вухо, я майже не дихала.

- Я тут подумав, нам треба частіше виходити разом в люди, щоб всі швидше забули про ті фотографії. За годину чекаю тебе на вулиці, хоче дещо зробити.

І він вийшов.

Я не встигла нічого відповісти. Що зробити? Куди йти? 

Я пішла прийняла душ, зробила легкий макіяж, одягнула джинси, светр і кросівки.

І вийшла.

Назар чекав мене на вулиці, побачивши мене підійшов.

- Ходімо, прогуляємось.

- Прогуляємось? 

- В тебе такий вигляд ніби я запропонував тобі піти і когось вбити. Розслабся.

- Може ти хочеш мене вбити, звідки я можу знати? 

- Що в тебе за думки Аню? Якщо б хотів, то вже давно це зробив. В день на вулиці нікого не вбивають.

 Я вдихнула. Що з Назаром? Його підмінили? 

- Вчора ти була сміливіша в ночі - сказав усміхаючись.

- Вчора я була трохи п'яна, і ... Я б хотіла вибачитись за того ляпаса.

- Тільки за ляпаса? - спитав Назар.

- Давай закриємо цю тему. 
Ми йшли повільно. Назар нічого не відповідав і вже не продовжував розмову. 

- Куди ми взагалі йдемо? — спитала я.

- Зараз побачиш.

- Я це вже сьогодні чула.

Через кілька хвилин ми вийшли до невеликого парку. Біля входу стояв кіоск. Назар підійшов і вже хотів щось сказати, але зупинився і подивився на мене.

- Зробимо нашу історію знайомства реалістичною?

Я підняла брову.

- І як саме?

Він кивнув у бік кіоску.

- Яке морозиво любиш?

Я на секунду зависла.

Він… серйозно? Я ж сама вигадала ту історію вдома…

- Шоколадне, — відповіла я.

Він зітхнув.

- Проблема.

- Яка?

- Я теж люблю шоколадне.

Я ледь стримала сміх.

- І що тепер?

- А в твоїй історії нам переплутали замовлення.

Я вже відкрито усміхалась.

- Ну то візьми собі полуничне.

- Я не люблю полуничне.

- Заради легенди.

- Я не жертвую собою заради легенд.

- Це не жертва, це тільки полуничне морозиво.

- Це те саме.

- Ні.

Я схрестила руки. Назар підійшов до кіоску.

- Два шоколадних.

Я витріщилась на нього.

- І щойно зруйнував нашу історію!

Він простягнув мені морозиво.

- Це найгірша легенда в світі, яку ти могла придумати.

Ми почали сміятись.

Пройшло два дні після нашої прогулянки з Назаром.

І щось змінилося.

Він став… іншим. Спокійнішим. Ми навіть почали вечеряти разом. Іноді розмовляли. Не довго. Але цього вистачало, щоб я помітила — він більше не відштовхує мене так, як раніше. Дзвонили з лікарні. Сказали, що стан тата покращився. Це була найкраща новина за останні місяці.

Я сьогодні прокинулася рано. Назара вже не було. Порожня кухня, чашка після кави, яку він, напевно, залишив у поспіху. І дивне відчуття… ніби мені його не вистачає.

Телефон завібрував.

- Нервую, за дві години відкриття. Де ти ? 

Я побачила повідомлення від Дениса. Його перша виставка, я йому допомогла трохи, використовуючи своє прізвище, тому що він насправді дуже талановитий. Зробила декілька дзвінків і вже за місяць було все організовано. 

Я одягнулась і поїхала до Назара на роботу, хочу його запросити на цю виставку, він хотів, щоб люди бачили нас разом частіше. Будуть.

Я піднялась на його поверх, привіталась з секретаркою і, не чекаючи довго, постукала.

- Заходьте.

Його голос, я відкрила двері.

Назар сидів за столом, переглядав якісь документи. Навіть не одразу підняв погляд.

- Ти без попередження, — сказав спокійно.

- А треба було записатися?

Він ледь усміхнувся, відклав папери і подивився на мене.