Розділ 10

Назар

Кілька годин раніше

П’ятниця вечір.

Настрою їхати в клуб не було зовсім.

Тато знову завалив мене роботою — десятки договорів, які потрібно було переглянути, перевірити, погодити. Як завжди, він хотів бачити мене в справі. Хотів, щоб я був частиною його світу, його рішень.

А може… просто хотів усе контролювати.

Я відкинувся на спинку крісла, провів рукою по обличчю й зітхнув.

Дві години.

Дві години я сидів над паперами, вчитуючись у кожен рядок, поки букви не почали зливатися в один суцільний тексу. Нудно, не цікаво.

І жодного бажання продовжувати. Я відкрив ноутбук і машинально перегорнув пошту.

Погляд зупинився на одному листі.

Я знав, що там.

Відкрив.

І знову перечитав.

Анна Квітковська. 22 роки.

Жила в Празі разом із бабусею. Там же навчалася в Prague College на напрямку дизайну. Закінчила навчання й шукала роботу за спеціальністю.

Я повільно провів пальцем по екрану, ніби намагаючись відчути щось більше, ніж просто текст.

Суха інформація.

Факти.

Але за ними стояла вона.

Її батькові — шістдесят п’ять.

Колись він був власником ресторану — не просто бізнесу, а справи всього свого життя. Він будував його з нуля, вкладаючи всі сили, час і душу. Його знали як людину принципову, вимогливу, але справедливу.

Ресторан був для нього всім.

Гордістю.

Опорою.

Сенсом.

Після смерті дружини все змінилося.

Він передав ресторан синам — Адаму й Андрію.

Я ледь посміхнувся, читаючи далі.

Адам.

Старший брат. Той, хто взяв на себе все. Після смерті матері саме він став головним у родині. Підхопив бізнес, відповідальність, контроль — і вже не відпустив.

Жорсткий. Чіткий. Без емоцій.

Такі люди не довіряють.

І не приймають чужих.

Цікаво.

Андрій.

Повна протилежність.

Легкий, жартівливий, живе моментом. Працював разом із братом, але ніколи не був таким, як він.

Душа закладу, а не його кістяк.

Я нахилив голову, перечитуючи останній рядок.

Ресторан закрили.

Причина — невідома.

— Невідома… — тихо повторив я, примруживши очі.

Не буває «невідомих причин».

Просто хтось не докопався.

Або не захотів.

Я закрив ноутбук і на мить заплющив очі.

Анна.

Тепер усе ставало цікавішим.

Набагато цікавішим.

Я підвівся з місця, повільно вдягнув піджак і глянув на годинник.

Клуб почекає.

Сьогодні в мене були інші плани.

Я поїхав до неї додому, що мною керувало? Цікавість, злість. Не знаю, хотів побачити все на власні очі.