Розділ 9

Анна

Нарешті я приїхала додому.

До будинку, де виросла. Де пройшло моє щасливе дитинство. Де все ще жила частинка мене, якою я давно перестала бути.

Ледь я переступила поріг двору, як першим мене зустрів Андрій. Він навіть не дав мені нічого сказати — просто підійшов і міцно обійняв.

— Пахнеш поїздом, — пробурмотів він мені в волосся.

Я тихо засміялася, відчуваючи, як напруга поступово відступає.

— Я теж рада тебе бачити, — сказала я й, відступивши на крок, показала йому язика.

— Я татові скажу, що ти знову так робиш, — одразу відповів він із серйозним виглядом.

— Спробуй тільки.

І ми засміялися. Легко, щиро — як колись, коли були дітьми і не знали, що таке справжні проблеми.

Я зайшла в будинок — і мене накрила хвиля ностальгії.

Тут нічого майже не змінилося.

Ось тут ми з Олею ховалися і дивилися заборонені DVD. Там, у кутку, ми з Адамом будували барикади з подушок і їли нутеллу просто з банки, поки мама не починала кричати на нас із кухні.

Боже… як же тоді було добре.

І як же ми цього не цінували.

Ми так хотіли вирости. Виїхати. Стати дорослими.

А тепер… тепер усе виглядало інакше.

Тут, у цьому будинку, я знову відчувала себе в безпеці. Поруч із татом і братами.

— Це вона? Аню?..

Я обернулася на знайомий голос — і завмерла.

Тато.

Він під’їхав до мене на інвалідному візку, дивлячись так, ніби не вірив, що я справді тут.

— Тату… — прошепотіла я.

Я швидко підійшла до нього і міцно обійняла. Сльози самі покотилися по щоках.

— Знаю, знаю, — тихо сказав він, погладжуючи мене по спині. — Це я. І я нікуди не збираюся від’їжджати, — додав із легкою усмішкою, кивнувши на візок.

Я засміялася крізь сльози.

— Я така рада тебе бачити… ти навіть не уявляєш.

На мить у голові промайнула думка: чи зміг би він бути сьогодні вдома без допомоги Олександра?

Напевно, ні.

І від цього стало ще тепліше — і водночас трохи боляче.

Боже… як же я зараз щаслива бути тут. З родиною.

Але це відчуття тривало недовго.

У двері подзвонили.

Ми всі одночасно повернули голови в той бік і переглянулися.

— Ви когось чекаєте? — тихо запитала я.

— Ні, — відповів Адам і пішов відчиняти.

У грудях раптом з’явилося дивне передчуття.

Щось не так.

Двері відчинилися.

— Привіт, кохана. Я не запізнився?

Моє серце різко вдарило в груди так сильно, що, здавалося, його почують усі. Дихання збилося.

Назар.

Що. Він. Тут. Робить.

Моя родина навіть не знала, що я з кимось зустрічаюся.

Не кажучи вже про… все інше.

— Що ти тут робиш?.. — ледь чутно прошепотіла я.

— Аню? — почувся голос тата. — Хто це?

Просте питання.

Але відповідь… відповідь застрягла в горлі.

— Я… це…

Я не встигла нічого сказати.

Назар уже стояв поруч. Спокійний, впевнений, ніби це його дім, а не мій.

Він обійняв мене однією рукою за талію, легко притягнув до себе і поцілував у щоку.

Я завмерла.

— Мене звати Назар, — спокійно сказав він, дивлячись прямо на мою родину. — Я наречений вашої доньки.

І в ту мить світ ніби зупинився.