Розділ 2

Олександр Лінард 

Сиджу за своїм столом, чекаю на асистента. Уже втретє цього місяця мій «коханий», якщо так можна сказати, син потрапляє на перші сторінки газет. І зовсім не тому, що працює волонтером у лікарні чи допомагає хворим дітям. Його голова зайнята зовсім іншими «розвагами». Інколи мені здається, що він усе це робить лише для того, щоб розізлити мене.

У двері постукали.

— Заходь.

До кабінету зайшов мій асистент Влад — повна протилежність моєму синові. Відповідальний, зібраний, завжди стриманий. Йому двадцять дев’ять, і він працює на мене вже майже три роки. Займається  рекламою фірми і останнім часом репутацією Назара.

Я прикрив очі й тихо запитав:

— Бачив новини?

Влад нічого не відповів одразу — лише сів у крісло навпроти й кивнув.

— Звісно, бачив. У цьому місті, здається, немає жодної людини, яка б цього не бачила.

Я важко зітхнув.

— Владе, прошу, запроси адвокатів і журналістів. Треба швидко закрити цю справу, поки все не стало ще гірше.

Влад підвівся, зробивши серйозний вираз обличчя, і мовчки вийшов.

Назар знову перевищив швидкість і проїхав на червоне світло. І не десь удома — у Монако. Як взагалі можна було до такого додуматися? Але це ще не все. Він ще й встиг нахамити поліції… і мало не поліз у бійку.

Я обійшов стіл і підійшов до вікна, яке займало майже всю стіну. Подивився вниз, на вулицю, де люди жили своїм звичайним життям, не підозрюючи, що чиясь репутація зараз тріщить по швах.

Мушу щось зробити. Щось серйозне. Щоб життя мого сина більше не впливало ні на фірму, ні на нього самого.

Я завжди любив говорити, що маю двох дітей: Назара і Linard Prises.

І зараз обидва були в небезпеці.

Знову.

Я глибоко вдихнув свіже повітря, але замість спокою перед очима раптом з’явився образ моєї дружини.

Маріє…Якби ти була зараз тут зі мною… ти б точно знала, що робити. Ти завжди знаходила правильні слова. І для мене, і для нього.

Мій погляд ковзав по вулиці, і я згадав, як ми колись гуляли тут разом. Сідали на лавку під великим деревом, сміялися, їли морозиво, будували плани на майбутнє… тоді все здавалося таким простим.

— Владе! — гукнув я.

Двері кабінету одразу відчинилися.

— Так?

Я ще раз подивився у вікно, ніби шукаючи там відповідь.

— Скасуй мою зустріч. Я йду прогулятися.

Мені потрібно було подумати.

І, можливо, вперше за довгий час — відчути, що я ще контролюю своє життя.