15

 Розділ 15

– Доброго ранку, Олено, – привітався Макс, заходячи на кухню. Його голос звучав спокійно, але погляд видавав внутрішнє напруження.

– Хочеш кави? Я щойно зварила, – запропонувала Олена, підсунувши до нього свою чашку.

– Ні, дякую, я поспішаю, – відповів він, стримуючи легку усмішку.

– Не ти, а ми поспішаємо, – з легким докором уточнила Олена, спираючись на стіл. – Я вже спакувала свої речі, хоча й не знаю, куди ти мене везеш. Про всяк випадок кинула одну сукню, – додала вона, щасливо усміхаючись, ніби їхня подорож була справою звичайною.

Макс завмер на мить, його погляд похмуро ковзнув до підлоги.

– Олено, – почав він, опустивши голос, – тут така справа... Наш особливий день доведеться відкласти. У мене виникла термінова справа, і я не можу її проігнорувати. Зрозумій мене, будь ласка.

Олена дивилася на нього великими очима, в яких читалася суміш здивування і розчарування. Вона мовчала кілька секунд, намагаючись зрозуміти, що він намагається їй сказати. Максим сам запропонував цю поїздку, так багато говорив про плани, а тепер просто... здається, дає задню.

– Ти серйозно? – нарешті промовила вона, трохи різкіше, ніж хотіла. – Які ще "термінові справи"? Ти ж працюєш на мене, Максе, і, здається, я досить добре тобі плачу за те, щоб таких сюрпризів не було.

Макс стиснув губи, намагаючись не втратити самовладання. Він знав, що вона має рацію. Але те, що відбувалося зараз, виходило за межі звичайних домовленостей.

– Я пам’ятаю, Олено, – відповів він спокійно, але в його голосі вже з’явилися тверді нотки. – І я ціную все, що ти для мене зробила. Але є речі, які важливіші за роботу. Це одна з них.

– Важливіші за роботу? – перепитала вона, підвищуючи голос. Її обурення росло. – Ти не можеш просто йти і приходити, коли тобі заманеться. Ми ж домовлялися, що ти будеш поряд. Забув?

Макс відвів погляд, намагаючись знайти слова, щоб пояснити. Але як пояснити те, що він сам ще не до кінця розумів?

– Я не можу зараз розповісти все, – сказав він, знову повертаючи до неї погляд. – Але, будь ласка, довірся мені. Це справді важливо.

Олена схрестила руки на грудях, її погляд став крижаним.

– Довіритися? Максе, ти хоч розумієш, як це виглядає? Ти залишаєш мене, навіть не пояснивши чому. Я знаю тебе кілька днів, і ти просиш довіряти тобі, добре знаючи чому ти зі мною? 

– Саме так. Я не залишаю тебе, – твердо відповів він. – Просто відкладу нашу втечу на трохи. Це для твого ж блага.

– Для мого блага? – зірвалася вона, вже не стримуючи емоцій. – А чому ти вирішуєш, що для мене краще?

Макс зітхнув, його обличчя вкрилося тінню тривоги.

– Олено, я повернуся. І я все поясню. Просто зараз... це все, що я можу сказати.

Вона стояла мовчки, дивлячись на нього так, ніби перед нею була зовсім інша людина. А Макс тим часом повернувся до дверей, ніби кожен крок від неї був для нього випробуванням.

– Тільки не змушуй мене шкодувати, що я довірилася тобі, – тихо кинула вона йому вслід.

Він зупинився, але не обернувся.

– Не змушу, – відповів і вийшов, залишивши її в тиші кухні, де все ще пахло кавою і зрадженими надіями.

Олена залишилася стояти посеред кухні, не зводячи очей з дверей, за якими щойно зник Макс. Вона відчула, як її серце стискається від тривоги й сумнівів. Що він приховує? Чому його раптом щось змусило покинути їхні плани?

"Може, у нього хтось є?" – ця думка пронизала її розум, і Олена застигла, сама лякаючись свого припущення. Вона спробувала відкинути його, але воно знову й знову поверталося, як настирливий шепіт у голові.

"Я нічого про нього не знаю", – промайнуло у свідомості. Вона зітхнула і сіла за стіл, упершись руками в голову. Здавалося, що Макс – проста й відкрита людина, але тепер вона зрозуміла, як мало насправді знає про його життя.

Олена підвелася і почала ходити кухнею, не знаходячи собі місця. Її сумніви перетворилися на рішучість.

"Якщо він щось приховує, я це з’ясую. Не можу дозволити собі залишатися в невіданні", – подумала вона.

Вона взяла свій телефон і відкрила список контактів. У її голові крутилася ідея знайти когось, хто міг би знати більше про Макса. Можливо, старі знайомі, або ж інформація в його документах. Вона пригадала, як випадково бачила його паспорт на столі кілька днів тому.

Олена пройшла до його кімнати, де він тримав свої речі. Вона знала, що копатися в чужих речах – це неетично, але її сумніви з’їдали її зсередини. Вона відкрила одну з його сумок і побачила кілька документів, які лежали всередині.

"Це просто, щоб заспокоїти себе", – виправдовувала вона себе, хоча відчувала, як прискорено б’ється її серце.

Вона швидко переглянула папери. Там були звичайні речі: старі квитанції, записки, але одна річ привернула її увагу – маленький блокнот, трохи потертий і явно часто використовуваний.

Олена відкрила його. На першій сторінці було написано  номер телефону, який їй нічого не говорив. Вона гортала сторінки, знаходячи незрозумілі позначки, адреси та якісь коди. Її тривога лише зростала.

"Хто ти насправді, Максе?" – подумала вона, притискаючи блокнот до грудей.

Їй хотілося зателефонувати за номером із першої сторінки, але вона вагалася. Що, як це тільки погіршить ситуацію? Але одночасно вона розуміла: тепер вона не зможе просто чекати. Вона має знайти відповіді.

Олена глибоко вдихнула й вирішила діяти. Вона набрала номер із блокнота.