14.1

Макс та Олена зручно розмістилися за столиком у затишному кафе, що нагадувало прихисток від жвавого ритму міста. Вікна прикрашали цікаві візерунки з вітражного скла, через які пробивалося м’яке світло весняного дня. У приміщенні лунала тиха музика, а повітря наповнював аромат свіжозвареної кави. Незважаючи на теплу атмосферу, Олена відчувала, як на них спрямовані десятки поглядів.

– Ти помітив? – тихо запитала вона, нахилившись ближче до Макса. – Як на нас усі дивляться. Напевно, новина про те, що я з Олександром розійшлася, вже облетіла все місто. Тепер вони гадають, хто ти і що ти робиш у моїй компанії. Думаю скоро з'являться плітки про нас. 

Макс лише злегка посміхнувся, погладивши край своєї чашки. Його спокійний вигляд контрастував із тривогою, що читалася в Олениних очах.

– Думаю, багато з них ще пам’ятає Максима Алексича, – нарешті відповів він, кидаючи погляд на відвідувачів, що нишком оглядали їх. – Фільми, у яких я грав головні ролі, колись були доволі популярними.

Олена пирхнула, але її очі засяяли на мить.

– Ну звісно, як же забути легендарного Максима Алексича? Ти ж був зіркою. Мабуть, зараз вони думають, що я вирішила втішити себе у компанії знаменитості.

Макс нахилився ближче, його голос звучав трохи з іронією:
– Тебе це хвилює?

Олена опустила погляд, намагаючись приховати посмішку. Її пальці нервово перебирали ложечку, але у голосі звучала впевненість:
– Нехай думають, що хочуть. Головне, що це не їхня справа. Краще розкажи мені про себе. Я ж нічого про тебе не знаю, окрім того, що ти погодився на мою пропозицію через брак грошей. Чому ти докотився до такого життя? У тебе ж були високі гонорари. 

Макс відвів погляд до вікна, ніби шукаючи там щось, чого вже давно не існує. Його обличчя на мить затверділо, а в очах з’явилася тінь болю, яку він старанно приховував.

-- Просто я зрозумів, що популярність – це не те, що може зробити тебе щасливим, – сказав він нарешті, обережно підбираючи слова. – Високі гонорари, червоні доріжки, обкладинки журналів… усе це лише ілюзія. Іноді ціна за таке життя буває надто високою.

Олена спробувала вловити його погляд, але він, здавалося, дивився крізь неї.

– Максе, ти можеш довіритися мені, – м’яко сказала вона. – Я не буду засуджувати. Просто розкажи, що сталося.

Він задумався, стискаючи в руках чашку, ніби це могло допомогти зібрати думки докупи.

– Усе почалося з того, що я намагався бути ге собою, а образом. І чим більше я грав, тим далі віддалявся від справжнього себе. А потім… – він зробив паузу, зітхнувши. – Потім було кілька помилок. Деякі я не міг виправити.

Олена не відводила від нього очей.

– Ти втратив гроші? Чи це було щось інше? Тут замішана жінка? 

Макс гірко посміхнувся.

– Гроші – це лише частина історії. Я втратив не лише їх. Я втратив довіру в людей, які були поруч. Довіру, яку більше не повернеш. Силу, яка дозволяла вставати щоранку.

Його слова звучали тихо, але в них відчувалася глибока втома. Олена мовчала, даючи йому час.

– Проте, – раптом додав він, піднявши на неї погляд, у якому тепер з’явився слабкий проблиск рішучості, – іноді складні часи потрібні, щоб зрозуміти, чого ти насправді хочеш від життя. Можливо, я ще не знайшов відповіді, але знаю одне – я більше не хочу жити так, як раніше.

Олена обережно поклала свою руку на його, ніби намагаючись передати частинку свого тепла.

– Ти ще знайдеш свій шлях, Максе. Я вірю в це.

Він ледь помітно кивнув, і в його очах з’явилося щось, що нагадувало надію.

Макс, трохи розслабившись після розмови, перевів тему:

– А тепер твоя черга. Розкажи про себе, Олено. Хто ти насправді? Без обов’язків, ролей і чужих очікувань. Я вже трохи знаю тебе, тому не вірю у те що бачу. 

Олена задумалася, стискаючи в руках чашку з кавою. Її погляд на мить відволікся на дорогу за вікном.

– Знаєш, – почала вона, – більшу частину свого життя я живу обов’язками. Завжди намагаюся відповідати очікуванням. Спочатку батьки – вони хотіли бачити в мені ідеальну доньку. Потім університет – я повинна була бути найкращою. А потім... – вона на мить замовкла, зітхнувши, – сім’я.

Макс уважно слухав, не перебиваючи.

– Здається, що в моєму житті завжди є хтось, хто вирішує, якою я маю бути, – продовжила вона. – Я звикла бути сильною, стриманою, ідеальною. Але часом мені хочеться просто бути собою. Хоча... я вже не впевнена, хто я така.

Макс нахилився ближче, уважно вдивляючись у її обличчя.

– А ти ніколи не думала, що заслужила жити для себе?

Олена злегка всміхнулася, але в її погляді була сумна нотка.

– Легко сказати. Але коли все твоє життя побудоване на компромісах і обов’язках, важко зрозуміти, з чого почати.

– А Олександр?  – раптом запитав Макс.

Олена опустила погляд, її пальці нервово крутили ложечку.

– Олександр... – вона на хвилину замовкла, ніби обмірковуючи слова. – Він – найбільше розчарування в моєму житті.

Макс нічого не сказав, але його погляд промовляв більше, ніж будь-які слова.

– Спочатку він здавався ідеальним, – продовжила Олена. – Розумний, впевнений, успішний. Я думала, що поруч із ним я зможу відчути себе захищеною. Але виявилося, що за цією фасадною ідеальністю ховається егоїзм і холод. Його цікавили лише  його цілі. А я... я була лише зручним доповненням до його життя. Він ніколи не кохав мене, бо якби кохав, то ніколи б не зрадив. 

Голос став твердішим:

– Коли я це зрозуміла, було вже пізно. Я втратила багато часу, намагаючись відповідати його очікуванням. Але зараз... зараз я не хочу більше втрачати себе.

Макс уважно подивився на неї.

– І ти готова до цього? Готова жити так, як хочеш ти?

Олена зустріла його погляд, у її очах зажевріла рішучість.

– Мабуть, уперше в житті – так, я готова.

-- Тоді я хочу, щоб один день ти прожила разом зі мною. Не у своїй квартирі, а в іншому місці. Обіцяю, тобі сподобається. Зможеш мені довіритися?