14

Розділ 14

І Олена не відштовхнула. Її руки обійняли Макса за шию. На мить їхні погляди зупинились один на одному, і губи Макса знову накрили її губи. 

Їхній поцілунок був наче дотик до самого серця. Макс ніжно торкнувся губ Олени, ніби боявся порушити її крихкість. Його руки лагідно огорнули її талію, утримуючи в безпеці й теплі. Олена відповіла з трепетом, їхні губи злилися в танці, який промовляв більше, ніж будь-які слова. Це було ніжно, як подих весняного вітру, і водночас пристрасно, як полум’я, що розгорається в душі. Їхній світ зупинився, здавалося, що час перестав існувати, залишивши тільки цей момент, наповнений  глибоким зв’язком.

Олександр повільно підійшов до них. Його аплодисменти розривали тишу, яка щойно була наповнена лише їхнім диханням. У його очах блищала ледь помітна іронія, але голос звучав холодно й відсторонено:

— Браво, ви відмінно зіграли свої ролі. Особливо ти, Олено. Я не можу не захоплюватися твоїм талантом. Але, якщо бути чесним, я не вірю, що ти так швидко забула все, що було між нами.

Він зупинився зовсім близько, кинувши короткий, проникливий погляд спочатку на Олену, а потім на Макса. Його присутність відразу здавалася важкою, наче невидимий тягар лягав на плечі кожного.

— Чи це теж була гра? — додав він, ледь піднявши брову, ніби кинув виклик.

Макс навіть не подумав відпустити Олену зі своїх обіймів. Його погляд став холодним і впевненим, він мовчки зустрів погляд Олександра, демонструючи, що тепер Олена належить йому. Його рука міцно тримала її за талію, ніби захищаючи і водночас показуючи, що між ними тепер є зв’язок, який ніхто не зможе зруйнувати.

Олена зробила крок вперед, не відходячи від Макса, і впевнено сказала:

— Олександре, мені знадобилося кілька років, щоб зрозуміти, хто ти насправді. І лише один день, щоб усвідомити, що Макс — моя доля.

Її голос був спокійним, але кожне слово било влучно, мов стріла. Вона подивилася Олександру прямо в очі, більше не ховаючись і не вагаючись. Це було прощання з його ілюзіями. 

Олена витримала паузу, дозволяючи своїм словам осісти в повітрі, а потім додала з легкою гіркотою:

— Єдиний актор серед нас — це ти, Олександре. Тільки гра твоя коштувала мені купу втраченого часу. 

Вона подивилася на нього з сумішшю жалю і розуміння, ніби розкривала істину, яка давно лежала на поверхні.

— Ти все життя граєш ролі: ідеального чоловіка, друга, героя. Але за цим усім ховається лише порожнеча. Твоя "гра" давно втратила сенс, бо я більше не вірю у твої маски. Ще раз кажу між нами все скінчено. Весілля не буде. У мене інші плани на життя і тебе у них немає. Я знаю, що ти з’явився тут не просто так, але навіть не намагайся. 

Макс стиснув її руку, підбадьорюючи. Його погляд говорив більше, ніж слова: він поруч і завжди буде поруч. Олександр залишився стояти мовчки, здавалося, що її слова вдарили по його гордості, але він, як завжди, намагався це приховати за байдужою маскою.

Олександр злегка нахилив голову, його погляд став колючим і викликаючим. Він зробив крок ближче, наче намагаючись пробити стіну, яку Олена і Макс створили між собою та ним.

— А в ньому ти впевнена? — холодно запитав він, його голос прозвучав так, ніби кожне слово було випробуванням. — Йому ти віриш?

Він зосередив погляд на Максові, ніби кидаючи виклик, а потім знову перевів очі на Олену, сподіваючись побачити хоча б тінь сумніву.

Олена не знітилася. Вона підняла підборіддя, її очі палали рішучістю.

— Так, Олександре, — твердо відповіла вона. — Йому я вірю. І впевнена в ньому більше, ніж будь-коли була в тобі.

Макс лише трохи посміхнувся, його спокій і впевненість здавалися непохитними. Він легенько стиснув Олену ближче до себе, наче підтверджуючи її слова своєю присутністю.

Олена міцно взяла Макса за руку, і вони, не озираючись, рушили вперед. Її кроки були впевненими. Макс пішов поруч, його рука в її була обіцянкою: "Я завжди буду поруч".

Олександр залишився стояти позаду, його обличчя спотворила злість. Він зробив крок уперед, ніби хотів зупинити їх, але не зміг. Його голос розрізав повітря, наповнений гнівом і образою:

— Ви думаєте, це кінець? Ви справді думаєте, що я це так залишу?!

Його крик розтанув у тиші, але Олена навіть не повернулася. Вона міцніше стиснула руку Макса, даючи зрозуміти, що минуле більше не має над нею влади.

Коли вони залишилися наодинці, Макс намагався розрядити напругу, що залишилася після зустрічі з Олександром. Він м’яко посміхнувся і сказав:

— Як щодо того, щоб піти в кафе? Але попереджаю: за каву платитиму я, жодних заперечень.

Олена злегка посміхнулася, оцінюючи його спробу підняти їй настрій, і кивнула:

— Добре, ти переміг. Кава — за тобою.

Вони пішли далі, але Макс помітив, як її усмішка поступово згасає, а в очах з’являється ледь помітний сум. Її зустріч з Олександром явно залишила свій слід, навіть якщо вона намагалася це приховати.

— Олено, — м’яко сказав він, зупиняючись і повертаючись до неї. — Я бачу, що ця зустріч тебе засмутила. Ти хочеш поговорити про це?

Він уважно подивився їй в очі, намагаючись зрозуміти, що саме вона відчуває, і показати, що готовий вислухати, не засуджуючи.