12

Розділ 12

Максим важко дихав, розтираючи плечі, коли Олена схопила його за руку й потягнула вбік від місця бійки. Її обличчя було червоним від гніву, а голос лунко розрізав нічну тишу.

— Ти взагалі розумієш, що ти накоїв?! — кричала вона, обертаючись до нього. — Хто тебе просив лізти у бійку? Це не було твоєю справою, Максиме! Навіщо ти взагалі прийшов? Хіба я тебе просила про це? 

— Ти довго не поверталася от я й подумав, що потрібно знайти тебе. І знаєш моя інтуїція мене не підвела він перейшов межу, — коротко відповів Максим, відводячи погляд. Його голос звучав спокійно, але в ньому було чути стриманий гнів. — І якщо ти думаєш, що я стоятиму осторонь, коли хтось намагається налякати чи образити жінку, ти мене погано знаєш.

— Я не наймала тебе для цього! — Олена зупинилася, перехопивши подих. Її очі блищали від люті. — Ти мав просто зіграти свою роль, а не вести себе як герой із дешевих бойовиків! Ти взагалі бачив, що ти зробив зі своєю сорочкою?

Вона показала на його груди. Світло вуличного ліхтаря падало на його одяг, і стало видно темні плями крові на тканині. Максим поглянув вниз, зітхнув і скривився від болю.

— Він перший напав, — сказав він, потираючи розбиту губу. — І я не бачу в цьому нічого страшного.

— Страшного? — Олена саркастично засміялася. Ти все зіпсував. Ми не можемо повернутися у такому вигляді до батька та Дарини. Треба їхати додому. 

Максим спробував заперечити, але вона вже впевнено йшла вперед, не обертаючись. Йому не залишалося нічого іншого, як мовчки піти за нею. 

Дорогою до квартири Олени обоє мовчали. Можливо так навіть краще, бо якби хтось сказав хоч слово між ними б знову розв'язалася сварка. 

Зайшовши до квартири Олена зачинила двері з таким гуркотом, що Максим здригнувся. Не кажучи ні слова, вона підійшла до шафи, витягнула рушник і кинула його йому.

— Сідай, — наказала вона, дістаючи аптечку. Її голос залишався різким, але в ньому тепер було чути нотки турботи.

Максим, скривившись, сів на крісло у кухні. Він мовчав, дозволяючи їй піклуватися про нього. Олена швидко змочила ватний тампон і почала обережно протирати його розбиту губу.

— Міг би хоч подумати, що ти не один у цьому, — пробурмотіла вона. Її пальці були впевнені, але доторки обережні. — Це не було твоїм завданням, Максиме. Я розберуся з Олександром сама. Твоя задача просто виконувати мої вказівки. 

— Сама? — він подивився на неї з підозрою, його очі знову наповнилися тим самим холодним вогнем. — Він явно не розуміє, що ти не хочеш його бачити. Ти скасувала весілля, але Олександр не хоче тебе відпускати. 

— Це не твоє діло, — твердо відповіла вона, хоча її руки трохи затремтіли. — Ти тут лише тому, що я найняла тебе. Ти не маєш права вирішувати за мене.

— Ні, — різко відповів Максим, дивлячись їй прямо в очі. — Але я маю право захищати себе, коли хтось нападає. І робити це, навіть якщо ти цього не просиш.

Олена відчула, як у її грудях щось стислося. Його слова звучали занадто щиро, і це збивало її з пантелику. Вона відвела погляд, намагаючись не зустрічатися з його поглядом.

— Ти просто маєш дотримуватися умов угоди, — сказала вона, завершуючи обробку його рани. — І не більше.

— Гаразд, — він знизав плечима, підвівшись. Його голос звучав відсторонено, але погляд залишався твердим. — Тоді наступного разу скажи йому це сама. Але не чекай, що я стоятиму осторонь, коли він спробує ще раз тебе образити.

Олена зітхнула і відступила, даючи йому простір. Вона відчула, як напруга поволі розсіюється, залишаючи після себе дивне відчуття порожнечі.

— Давай просто завершимо це якнайшвидше, — сказала вона, тихо закриваючи аптечку. — І більше без бійок, зрозумів?

— Як скажеш, — коротко відповів він, знову надягаючи свою сорочку.

Вона кинула на нього останній погляд, намагаючись зрозуміти, що насправді коїться у його голові. 

Олена відсунула аптечку і кинула на Максима критичний погляд, намагаючись знову взяти ситуацію під контроль.

— Йди в душ, — сказала вона різко. — А я замовлю нам вечерю, бо, здається, поїсти ми так і не встигли.

Максим зупинився на порозі кухні, задумливо потер шию і кинув короткий погляд на Олену.

— Я не люблю ресторанну їжу, — відповів він. — Якщо у тебе знайдуться хоч якісь продукти, я зможу приготувати щось смачненьке.

Олена підняла брову, злегка здивована, але нічого не відповіла. Вона вказала на ванну кімнату.

— Добре, але спершу душ.

Максим усміхнувся і зник у коридорі. Олена залишилася сама, машинально оглядаючи кухню. Вона відчувала себе розгубленою. Максим, здається, постійно порушував її межі, але це не дратувало її так сильно, як мало б. Навпаки, у його словах і діях була якась впевненість, яка змушувала її відчувати себе в безпеці. Але визнати це було вище її сил.

Коли Максим повернувся, Олена, що стояла біля холодильника, завмерла. Він переодягнувся у домашній одяг — просту білу футболку та спортивні штани, які сиділи на ньому так, що підкреслювали кожен вигин його статури. Його волосся було трохи вологим, а обличчя — розслабленим.

— Що ж, — сказав він, посміхаючись, — показуй, що в нас є.

Олена кинула на нього ще один оцінюючий погляд, намагаючись приховати враження, і відчинила холодильник.

— Картопля, яйця, шматок бекону... і, здається, все.

— Ідеально, — сказав Максим, потираючи руки. — Посмажимо картоплю.

— Ти жартуєш? На ніч їсти таке вредно, — скептично пробурмотіла Олена.

— Анітрохи, — відповів він, дістаючи продукти. — Головне — це компанія, а не страва. І повір від однієї тарілки картоплі ти точно не погладшаєш. 

Олена зітхнула, але вирішила не сперечатися. Вона дістала пательню, а Максим узявся за ніж, вправно нарізаючи картоплю.

— Ти наче професіонал, — зауважила вона, спостерігаючи за його рухами.

— Колись доводилося самому дбати про себе, — відповів він. — Навчився готувати ще в студентські роки.

Вони працювали разом, розмовляючи про дрібниці, і напруга, яка панувала між ними раніше, поступово розвіювалася. Максим розповідав про свої пригоди, додаючи в кожну історію гумор, і Олена не змогла втриматися від сміху.