10

Розділ 10

Чим ближче наближався вечір, тим помітніше нервувала Олена. Вона ходила по квартирі туди-сюди, заглиблена у власні роздуми.

Рішення з переїздом вже не здавалося їй таким потрібним та вигідним. Максим весь час стояв перед її очима. Але хіба не цього вона хотіла? Бачити його поруч, контролювати кожен крок, щоб її план не зазнав фіаско.

— Олено, ти чому ще й досі не одягнена? Нам скоро їхати на вечірку, — голос Максима, що прозвучав несподівано близько, змусив її здригнутися.

Він уже стояв у дверях своєї кімнати, одягнений у темний костюм, який ідеально підкреслював його статуру. Туфлі блищали, а зачіска виглядала так, наче він щойно вийшов із салону. На руці виблискував годинник відомого бренду.

— А тебе не впізнати, — Олена спробувала зберігати спокій, але голос зрадницьки тремтів. — Костюм тобі личить.

Максим повільно підійшов ближче, його погляд був зухвалим і трохи насмішкуватим.

— Ти так дивишся, наче щойно побачила Бреда Пітта, — промовив він із легкою усмішкою.

— Бреда Пітта? Ні, ти більше схожий на героя фільму про небезпечного бізнесмена, — відповіла Олена, схрестивши руки на грудях, намагаючись приховати, як її погляд пробігся по його широких плечах і ідеально підігнаних штанах.

— Ну, твої старання не були марними. Ти справжній стиліст, який навіть безхатька перетворить на зірку, — Максим трохи підняв брову, в його голосі вчувалася легка насмішка.

— Я лише хочу, щоб все пройшло ідеально. Для мене це дуже важливо, — холодно відказала Олена, відвернувшись до вікна.

— Тоді не зволікай. Надягай свою сукню, і поїдемо дивувати твоїх родичів та... колишнього, — останнє слово Максим вимовив із ледь помітним натиском, його усмішка була трохи викличною.

Олена зустріла його погляд, і між ними на мить зависла тиша.

— Гаразд. Дай мені десять хвилин, — нарешті сказала вона і, проходячи повз Максима, легенько зачепила його плече.

— Олена, — раптом звернувся він, зупинивши її на порозі.

— Що? — Вона обернулася, не приховуючи здивування.

— Не забудь, що сьогодні головне шоу — це ти, — його голос звучав майже ніжно, але очі були наповнені якимось внутрішнім вогнем.

Вона на мить затримала погляд на ньому, а потім, не сказавши ні слова, зникла у своїй кімнаті.

Олена зачинила двері й підійшла до шафи. Одягнувши сукню та туфлі вона поправила макіяж, а потім швиденько витягнула шкатулку з прикрасами. Її пальці нервово перебирали сережки, які здавалася їй зараз надто складними для простої задачі — одягнути їх. Вона піднесла одну до вуха, але в ту ж мить сережка вислизнула з її пальців і впала десь у волосся.

— О, Боже... — прошепотіла вона, розгублено проводячи руками по волоссю, намагаючись намацати загублену річ.

Раптом двері відчинилися, і на порозі з’явився Максим.

— Олено, ти що, ще не готова? Ми вже й так запізнюємось, — сказав він, але, побачивши її метушню, спинився.

— Я... це... — вона запнулася, почервонівши. — Сережка. Я загубила сережку.

Максим мовчки підійшов ближче, його рухи були неспішними, але впевненими.

— Дай вгадаю, вона в твоєму волоссі? — запитав він, нахиляючись ближче, щоб подивитися.

— Так, але я сама... — Олена відступила, але він м'яко поклав руку на її плече, змусивши її завмерти.

— Стій. Я допоможу, — сказав він тихо, майже пошепки, і це прозвучало так, наче він намагався заспокоїти її.

Його пальці торкнулися її волосся, починаючи повільно розсувати густі пасма. Олена відчула, як її дихання стало нерівним. Він був так близько, що вона чула його запах — легкий, трохи деревний, із нотками чогось терпкого.

— У тебе гарне волосся, — раптом промовив він, продовжуючи шукати сережку. Його голос був низьким, і в ньому вчувалася якась м'яка, незвична для нього інтонація хрипота.

Олена хотіла щось відповісти, але горло перехопило. Вона лише заплющила очі, намагаючись зібратися.

— Здається, знайшов, — сказав він після кількох секунд, які здалися їй вічністю. Його пальці обережно витягли сережку з її волосся.

— Дякую, — прошепотіла вона, не відкриваючи очей.

— Підожди, це ще не все, — Максим посміхнувся куточками губ і, перш ніж вона встигла щось сказати, взяв сережку до рук. — Дай я одягну її.

Олена відкрила очі й зустрілася з його поглядом. Її серце калатало так сильно, що, здавалося, він міг його чути.

Максим нахилився ближче, і його пальці обережно торкнулися її вуха. Від цього дотику шкірою пробігли мурашки. Він нахилив голову, зосереджено закріплюючи сережку, і їхні обличчя опинилися так близько, що вона могла відчути тепло його подиху.

— Готово, — тихо промовив він, відступаючи лише на кілька сантиметрів. Його очі ковзнули по її обличчю, затримуючись на губах.

— Дякую, — ледве чутно відповіла вона, але її голос зрадницьки тремтів.

— Нема за що, — відповів Максим, але не поспішав відійти. Його погляд, наповнений дивною ніжністю і, можливо, чимось більшим, тримав її у полоні.

Ця мить здавалася їй безкінечною. Їхні світи перетнулися, і все інше перестало існувати. 

Холодна, безжалісна, жорстка... Саме ці слова Олена повторювала подумки, намагаючись приховати вихор емоцій, що здійнявся всередині. Вона знову і знову нагадувала собі, ким вона має бути цього вечора, поки погляд Максима ковзав її тілом,  обпікаючи кожен сантиметр.

— Та їдьмо вже, — сухо промовила вона, кидаючи на нього швидкий, відсторонений погляд.

— Дорогою я продиктую тобі інструкції, — додала, намагаючись повернути собі контроль над ситуацією. Її голос був рівним, холодним, таким, як вона цього хотіла.

Максим ледь помітно усміхнувся, і ця усмішка була як виклик. Він примружився, але нічого не відповів, лише взяв її сумочку й подав їй.

— Хай буде по-твоєму, бос.

— Поїхали, — кинула вона, взявши  сумочку і впевнено попрямувавши до виходу.

Максим ішов за нею, і вона відчувала його погляд на своїй спині, як жар, який не можна ігнорувати.