4

Розділ 4

— Я подумаю над твоїми словами, Дарино, — голос її тремтів, хоча вона старанно намагалася триматися. — Але зараз… виклич мені таксі, будь ласка. Я хочу поїхати додому.

Дарина пильно глянула на неї, ніби намагалася проникнути в саму душу.
— Ти впевнена, що хочеш залишитися одна? Я можу залишитися поруч, якщо тобі це потрібно. Не соромся сказати. Це ж твій дім, тут ти завжди можеш знайти підтримку.

Вона заплющила очі, вдихнула, а потім, ледь стримуючи сльози, відповіла:
— Дякую, але… я мушу впоратися сама. І… я просто не готова зараз до ще однієї розмови з татом.

Дарина торкнулася її плеча, м'яко, майже по-сестринськи.
— Не треба ховати свої емоції, — її голос звучав так тепло, що це майже розтопило холодний панцир. — Іноді краще розбити улюблену вазу, ніж дозволити тріснути своєму серцю. Послухай мене: замість того, щоб лити сльози за тим, хто їх не вартий, знайди сили посміхатися. Знаєш, коли Саша побачить тебе щасливою, він буде шкодувати кожен свій вчинок.

Вона похитала головою, криво посміхнувшись крізь сльози:
— Можливо, ти права… Але зараз… я просто не можу уявити себе в клубах, серед шуму, у пошуках якогось нового "кохання". А завтра… завтра всі дізнаються, що ми з Бабієм більше не разом.

Дарина нахилилася до неї, її очі сяяли рішучістю.
— Знаєш, що тобі потрібно? Ні, не клуби. Тобі потрібен чоловік, від якого серце піде обертом. Такий, щоб одним поглядом затьмарив цього твого Олександра.

Дівчина зітхнула, ніби боролася з самим собою, і трохи гірко посміхнулася:
— І де ж мені знайти такого? Ти ж не думаєш, що красиві, багаті й розумні чоловіки просто лежать під ногами?

Дарина загадково усміхнулася, у її погляді блиснув вогник надії:
— А раптом лежать? Може, ти просто ще не помітила?

— Здається, у тебе є план. Може, розкажеш, що ти задумала? — вона примружила очі, ніби намагалася розгадати задум Дарини.

Дарина загадково посміхнулася, у її погляді засяяв вогник інтриги.
— Є один хлопець. Він зіграє будь-яку роль за щедрий гонорар. Знаєш, за професією він актор, але зараз, через особисті проблеми, його кар’єра трохи призупинилася. Раніше він був справжньою зіркою, кумиром усіх молодих дівчат.

— І хто він тобі? — у її голосі звучала нотка недовіри.

— Максим. Син моєї подруги. Макс Алексич. Чула про такого?

Вона похитала головою, трохи насмішкувато посміхнувшись.
— Ні, здається, я не входила до числа його прихильниць.

Дарина склала руки на грудях, ніби захищаючи свою ідею.
— А ти поцікався, хто він такий. Повір, Макс — ідеальний варіант для тебе. Він талановитий, харизматичний і дуже переконливий. Цей хлопець зіграє все, що треба, і зробить це так, що навіть Олександр повірить. Якщо надумаєш, я попрошу у його мами адресу. І ось побачиш — дуже скоро ти з’явишся на публіці з новим коханням, яке залишить усіх без слів.

Вона замислилася, на мить втупившись у підлогу, а потім підняла очі.
— Я подумаю… Але зараз мені час їхати. Дякую тобі, Дарино. Здається, ти розумієш мене краще, ніж мій рідний тато.

Дарина м’яко усміхнулася й злегка торкнулася її руки.
— Це тому, що ми дівчата. І ми повинні підтримувати одна одну, навіть коли світ навколо розвалюється.

Світ Олени розвалився на дрібні осколки, і кожен з них, мов гостра голка, безжально впивався в її серце. Все, у що вона вірила, про що мріяла і до чого так довго прагнула, зникло в одну мить, мов тендітна бульбашка на поверхні води. Її життя розчинилося у хаосі болю та розчарування, і вона не знала, як знову зібрати себе до купи. Ще більше її мучила думка про людей — тих, хто тепер буде дивитися на неї із жалістю або прихованим осудом, тих, хто, як вона сама боялася, вважатиме її слабкою, невдахою.

Олена зрозуміла: старої її більше не існує. Вона має навчитися жити заново. Викинути з душі всі наївні мрії, відмовитися від сліпої віри у "щасливий кінець", якою так довго тішила себе. Відтепер жодної сентиментальності, жодних почуттів, які лише спалюють душу. Вона має стати іншою. Новою. Холодною і розсудливою. Жінкою з кам’яним серцем, яке ніхто більше не зможе навіть зачепити, не те що розбити.

У її голові вже не залишалося місця для слабкості. Замість цього зростала рішучість: підвестися з попелу і стати тією, ким інші не наважаться маніпулювати чи завдавати болю. Вона обіцяла собі, що ця версія Олени буде незламною. І хай навіть у душі лишиться пустка, краще вже холод, ніж знову обпектися.

— Можливо, Дарина права, — тихо промовила Олена, ніби намагаючись переконати саму себе. — Мені потрібен чоловік, який гратиме за моїми правилами. На моїх умовах. Без найменших заперечень. І за це я готова заплатити.

Вона взяла до рук телефон, нервово розблокувала його й почала пригадувати прізвище хлопця, про якого говорила Дарина. "Макс… так, точно Макс. А от прізвище…" — вона зосереджено нахмурилася. Це слово вислизало з пам’яті, як вода крізь пальці.

Не гаючи часу, Олена відкрила браузер і почала шукати. Її пальці швидко набирали різні комбінації слів: "Макс актор", "кумир дівчат", "актори, які зникли з екранів". Але результатів було небагато.

І раптом у пам’яті спалахнуло:
— Алексич! — вона переможно вигукнула, майже не вірячи, що згадала. — Максим Алексич!

Вона набрала ім’я у пошуковому рядку, і через кілька секунд перед її очима з’явилися десятки результатів. Серед них були статті, згадки в соцмережах і, звісно, фотографії. Олена відкрила одну з них і затримала подих.

На екрані смартфона дивився чоловік, який, здавалося, створений для того, щоб привертати увагу. Пронизливі сірі очі дивилися прямо в об’єктив, холодні й загадкові, немов могли зчитати твої думки. В його погляді була сила, впевненість і навіть легка нотка виклику, яка змушувала затамувати подих.

Його риси обличчя були чіткими й різкими, майже ідеальними: прямий ніс, високі вилиці, густі брови, що підкреслювали серйозність його погляду. Темне, трохи розпатлане волосся додавало образу зухвалості, а тонка лінія губ зберігала натяк на іронічну посмішку.