3

Розділ 3

Ступивши на поріг рідного дому, я відчуваю незначне полегшення. Тут все таке знайоме: запахи, звуки, навіть тиша. Ніби час тут завмер, дозволяючи мені на мить забути про хаос, що відбувається в моєму серці. Кажуть, що в рідному домі навіть стіни лікують, і, можливо, це правда.

— Тато в кабінеті? — питаю я його теперішню дружину, яка зустрічає мене у дверях.

Дарина. Саме через неї я колись вирішила піти з дому. Не тому, що вона зробила щось погане — просто я не хотіла стояти між татом і його новим щастям. Після маминої смерті він довго був самотній, а потім зустрів Дарину. І я не маю права засуджувати його за це. Кожна людина заслуговує на щастя, навіть якщо це щастя не зовсім збігається з моїми спогадами про ідеальну сім'ю.

— Так, Олено, — відповідає вона спокійно й уважно дивиться на мене. — Він казав, що ти приїдеш. Виглядаєш розгублено. З тобою все добре чи є якісь проблеми?

Її голос звучить щиро, але я не можу дозволити собі розкритися перед нею. Ми з Дариною ніколи не були близькими. Я не звинувачую її, і навіть як людина вона не така вже й погана. Просто… у нас із нею завжди стояла стіна. Головне, що татові з нею добре, і цього достатньо.

— Я піду до нього, — відповідаю коротко, уникаючи зайвих пояснень. Сьогоднішній день забрав у мене всі сили, і я просто не можу зараз говорити.

— Залишишся у нас на вечерю? — пропонує вона з надією в голосі.

— Ні, я поїду до себе, — відповідаю майже автоматично.

— Як хочеш, — знизує вона плечима, але в голосі чутно щирість. — Та якщо передумаєш, я буду тільки рада.

Я киваю й проходжу коридором до кабінету тата. З кожним кроком повітря стає важчим, але десь глибоко всередині я відчуваю, що тут, поруч із ним, я зможу хоча б трохи відновитися. Рідний дім і татові слова — це зараз усе, що тримає мене на плаву. Вірю, що він зрозуміє та підтримає мене. 

-- Тату..., -- відчинивши двері, одразу кидаюся йому в обійми й схиливши голову даю волю сльозам. 

-- Ну-ну, Олено. Спробуй заспокоїтися й розповісти що сталося. 

Тато заспокійливо плекає мене по плечах. 

-- Весілля не буде, тату. Саша зрадив мені з іншою. Я все побачила на власні очі. Сліпа дурепа нарешті прозріла. В той час, коли я поспішала до нього, щоб показати весільну сукню він розважався з іншою. 

-- Сідай і ми поговоримо. Саша дзвонив мені. Ми обговорили те що сталося.

Я ошелешено дивлюся на батька, його слова немов удар блискавки розривають мій біль ще більше.

– Що значить, ви поговорили? – питаю, хрипко, ледве стримуючи новий порив сліз.

Він обережно бере мене за руку і змушує сісти поруч. Його голос теплий, але в ньому чути нотки втоми, ніби ця розмова вже забрала у нього всі сили.

– Саша сказав, що це була помилка. Що він розуміє, як сильно тебе образив, і готовий зробити все, аби повернути твою довіру.

Я підводжу на нього очі, повні обурення.

– Помилка? Тату, помилка – це забути ключі вдома або пролити каву. А це… це зрада! Як ти можеш захищати його?

Він глибоко зітхає і проводить рукою по своєму обличчю, ніби намагаючись знайти правильні слова.

– Я не захищаю його, Олено. Я просто хочу, щоб ти не приймала поспішних рішень. Знаю, тобі боляче, але подумай, чи готова ти відмовитися від людини, яку кохала, через один момент слабкості?

Я різко встаю, не в змозі більше сидіти поруч із ним. Мій голос тремтить від злості.

– Тату, він зрадив мене! У найважливіший момент нашого життя! Я готувалася до весілля, вірила йому, а він… – мої слова перериваються риданням. – Ти не розумієш, як це боляче.

Він підводиться, кладе руки мені на плечі і дивиться прямо в очі.

– Я розумію, доню. Але знаю й інше: з часом біль вщухає. Іноді варто дати шанс, навіть якщо зараз здається, що це неможливо.

Я відступаю на крок, знімаючи його руки зі своїх плечей.

– Ти хочеш, щоб я пробачила його, бо це зручно? Бо запрошення вже розіслані, а твій авторитет перед його батьками важливіший за мої почуття?

Він замовкає, і в кімнаті настає напружена тиша. Я вдивляюся в його обличчя, шукаючи хоч натяк на підтримку, але бачу лише втомлену людину, яка не хоче конфліктів.

– Знаєш, тату, – тихо кажу я, ледь стримуючи гнів. – Я думала, що ти завжди будеш на моєму боці. Але, здається, я помилилася.

Він мовчить, а я відвертаюся, відчуваючи, як щось важке осідає в грудях.

– Олено, – нарешті озвався він тихо, майже благально. – Я не хочу, щоб ти зробила помилку, про яку шкодуватимеш усе життя. У гніві ми часто бачимо лише чорне й біле, але життя складніше.

– Це не гнів, тату, – Олена різко обернулася до нього, її очі горіли від болю. – Це правда. Це зрада. І я не хочу жити в світі, де зрада – це «маленька слабкість».

Він підвів погляд, його обличчя стало серйозним і суворим.

– А я не хочу, щоб моя дочка жила з гіркотою в серці. Люди помиляються, але справжня любов здатна прощати.

Олена розсміялася крізь сльози – сміх, який більше нагадував відчай.

– Любов? Прощення? А як щодо поваги, тату? Чи я маю втоптати себе в землю, щоб відповідати твоїм уявленням про щасливе життя?

Він знову потягнувся до неї, але вона відступила на крок.

– Ти завжди був для мене прикладом, – голос Олени зламався, і вона ледве змогла продовжити. – Але зараз ти зрадив мене так само, як і він.

Батько мовчав. Його сильні руки безсило повисли в првітрі, і вперше за довгий час він виглядав безпорадним.

Олена, не витримавши напруги рвучко пішла до дверей.

– Куди ти? – кинув він їй услід.

– Далеко від тебе. І від усіх, хто не бачить, як мені боляче, – сказала вона, не обертаючись.

-- Не роби дурниць про які потім шкодуватимеш. 

-- Єдина дурниця яку я вже зробила, то це те, що дарувала свою любов чоловікам які її не варті. 

Двері грюкнули, залишивши в кімнаті лише важку тишу. Батько довго сидів нерухомо, вдивляючись у порожнечу, а потім схилив голову, наче його власні слова тиснули на нього непосильною вагою.