2

Розділ 2

— Ти що робиш? — здивовано питає він, коли весільна сукня спадає до моїх ніг, а я, не вагаючись, наступаю на неї. Білосніжна тканина, ще кілька хвилин тому символ мого щастя, зминається під вагою мого тіла.

— Нічого особливого. Тепер це просто непотріб, якого потрібно позбутися якомога швидше, — відповідаю холодно, змушуючи себе говорити впевнено й твердо, хоч у горлі стоїть комок, а голос хоче зірватися на крик.

Всередині мене вирує ураган. Він змітає все — любов, надію, наші спільні роки — перетворюючи їх на руїни. Лишаються лише порожнеча й пекучий біль, який я ховаю під маскою байдужості. Я не дозволю йому побачити, як сильно він мене зламав. Не подарую йому задоволення бачити мою слабкість. 

— Я не думаю, що через те, що ти тут побачила, нам потрібно скасовувати весілля. Не розігруй драму. У кожного чоловіка хтось є на боці, і це нормально. Аліна знає своє місце й на більше ніколи не претендуватиме, — говорить він спокійно, ніби обговорює погоду чи плани на вихідні. Його голос рівний, упевнений, байдужий.

Я дивлюся на нього й не впізнаю. Переді мною стоїть чужинець, який колись був моїм світом. Чоловік, якого я любила, якому вірила, якого ставила понад усе. І цей чужинець зараз дивиться на мене так, ніби я — просто деталь у його бездоганному плані життя.

— Як я не помічала твою підлість? Ми ж стільки років разом… — мій голос тремтить, але я намагаюся його втримати.

— А чому ти повинна була щось помічати? — спокійно відповідає він, дивлячись на мене своїми холодними очима. — Я завжди уважно ставився до тебе. І так буде й далі. Ми одружимося, народимо дітей, об’єднаємо дві впливові сім’ї в одну могутню імперію.

Його слова ріжуть мене гостріше, ніж лезо. У них немає каяття. Жодної провини. Для нього я — частина угоди, ланка у ланцюгу, яким він планує скувати наші життя. Усе, що я відчувала до нього, гине в цей момент. Любов перетворюється на отруту, що пульсує в моїх жилах.

— І це все? — питаю, дивлячись йому прямо в очі. — Для тебе це просто угода? Моя любов, моє життя — лише частина твого плану?

Він не відповідає, лише знизує плечима. Його мовчання говорить гучніше за будь-які слова.

Я нахиляюся, піднімаю шматок сукні й рву його навпіл. Мій рух різкий, сповнений люті, яка кипить усередині. Кожен звук розриву тканини — це крик моєї душі, що нарешті виривається назовні.

— Тобі потрібна імперія? — кажу, зірвавшись на крик. — То будуй її сам. Без мене.

Його обличчя на мить спотворює злість, але він швидко повертає свою маску спокою. Я відвертаюся й роблю крок до дверей.

— Цього ніколи не буде. Я не вийду за тебе заміж, — голос мій ріже повітря, як лезо. — І знаєш, я навіть вдячна тобі за цей "сюрприз". Ти допоміг мені зрозуміти свої почуття до тебе. Ти огидний мені. Біжи до своєї Аліни.

— Ти куди? — він робить крок до мене, але я різким жестом руки зупиняю його.

— Більше ніколи навіть не думай наближатися до мене, — холод у моєму голосі змушує його завмерти на місці.

— Олено, не будь дурепою, — він говорить повільно, намагаючись звучати розважливо, але в його очах проблискує роздратування. — Я розумію, що ти зараз емоційно не врівноважена. Тобі потрібно трохи часу, щоб усе обдумати й прийняти правильне рішення. Не рубай з плеча. У нас може бути міцний союз. Я впевнений, що, зваживши все, ти приймеш розумне рішення.

— Йди до біса зі своїми порадами! — вибухаю я, відчуваючи, як у грудях розгорається полум'я люті. — Між нами все скінчено. Ти не розумієш? Весілля не буде.

Він робить ще один крок, але я відступаю, наче між нами прірва. Мої очі палають від гніву, а серце стукає так, ніби хоче вирватися з грудей.

— Таких, як ти, у мене може бути сотня, — кидаю йому у відповідь, і мої слова лунають у кімнаті, наче постріл.

Саша завмирає. На мить його обличчя смикається, але він швидко ховає свою реакцію за звичною маскою холодної впевненості. Я бачу, як його кулаки мимоволі стискаються, а в очах блимає щось небезпечне, але мене це більше не лякає.

— Ти ще повернешся, Олено, — говорить він майже шепотом, але його голос глибокий і напружений. — Ти ще пошкодуєш про це.

— Ні, — відповідаю я тихо, але твердо. — Це ти пошкодуєш.

Я розвертаюся й виходжу з кімнати, залишаючи його одного зі своєю самовпевненістю й зруйнованими планами. Двері за мною зачиняються з глухим стуком, наче остаточний вирок.

У коридорі я зупиняюся, намагаючись зібрати себе докупи. Повітря здається густим і важким, але я вдихаю його на повні груди. Сльози підступають до очей, але я стримую їх. Ні, не зараз. Я не дозволю йому забрати в мене більше, ніж він уже відібрав. Зібравши свій одяг швидко одягаюся й гримнуши дверима вибігаю з його квартири. 

Я крокую вперед, кожен крок — це моя свобода, мій порятунок від людини, яка ніколи не знала, що таке любов і повага. У душі ще болить, але я знаю: я впораюся. Бо я більше не належу йому.

Зайшовши до ліфта, я тремтячими пальцями натискаю кнопку. Двері замикаються, відрізаючи мене від світу, який щойно розсипався на уламки. Повільно притулившись до холодної стіни ліфта, я сповзаю на підлогу, і сльози, які я так довго стримувала, нарешті вириваються назовні.

Вони течуть по щоках гарячими потоками, обпалюючи шкіру. Глухі ридання виривається з моїх грудей, і я вже не намагаюся їх заглушити. Нехай. Нехай усе, що я тримала всередині, виходить. Зрада, біль, розчарування — усе зливається в один потік, який неможливо зупинити.

Ліфт рухається повільно, ніби відчуває мій стан і не поспішає. Металеві стіни здаються чужими й байдужими до моєї трагедії, а я, притиснувшись лобом до холодної поверхні, відчуваю, як мене поглинає відчай.

"Як він міг? Чому саме зі мною?" — думки ріжуть, наче леза. Кожен спогад про нього, кожна мить, яку ми провели разом, зараз перетворюється на отруту, що роз'їдає мене зсередини. Я відчуваю, як все під ногами розмивається, залишаючи лише порожнечу й самотність.

Ліфт зупиняється, двері відчиняються з м'яким дзвоном, але я не можу рухатися. Я ще на мить залишаюся сидіти на підлозі, збираючи себе по частинах. Змушую себе підвестися, витираю сльози долонею і глибоко вдихаю. Ні, я не дам йому перемогти. Я сильніша за це.