Розділ 25. Після Бурі

 Ніч опустилась на зруйноване поселення, як важка завіса. Дим ще тримався в повітрі, пахнув обпаленою деревиною та кров’ю. Ліра ледве тримала Терена на плечах — його тіло обвисло, важке, змучене, з темними смугами крові, що проступали крізь подертий одяг.

 Вона тремтіла всім тілом — від холоду, виснаження, страху. Але не зупинялась.

— Тримайся… будь ласка, тримайся… — шепотіла вона, але відповіддю було лише важке, сипле дихання перевертня.

 Вони дісталися до напівзруйнованої будівлі — колишньої хатини страйшини. Єдине помешкання яке більш- менш вціліло після бійні. Над кухнею та ще однією кімнатою виднілися величезні діри, а от вітальня була практично не пошкоджена, там Ліра і вирішила залишитися з Тереном. Посеред кімнати був невеличкий камін, дівчина подумала, що можна спробувати запалити багаття в ньому, щоб хоч трохи зігрітися.

 Ліра опустила Терена на стару канапу, що стояла перед каміном, так обережно, ніби торкалась скла. Потім опустилась поруч — і тільки тоді зрозуміла, що руки тремтять некеровано, а з очей безперервно течуть сльози.

 Вона спробувала зібрати дрова, палиці те й діло, що випадали в неї з рук. Насилу склавши все в камін, дівчина спробувала розпалити вогонь магією. Полумʼя зʼявлялося ледь жевріючи і одразу згасало.

— Чому… чому зараз… — прошепотіла вона, втираючи сльози тремтячою долонею. — Я не можу втратити тебе, чуєш? Не зараз…

 Вона знову притисла долоню до холодного дерева. Вогонь вирвався різко, некеровано, але цього разу Ліра втримала його, скерувала — і камін спалахнув м’яким, теплим світлом.

 Вона сіла поряд із Тереном і почала знімати з нього закривавлений одяг. Рани були жахливими — глибокі, розсічені темною магією, майже до кісток. Вона відчувала, як серце стискається, наче хтось давить на нього зсередини.

— Пробач… Не мала тебе лишати в тому бою… не мала… — голос зривався.

 Тепла вода повільно стікала по його засмаглій  шкірі. Ліра обережно промивала кожну рану, боячись навіть дихнути голосніше. Терен то приходив до тями, то знову занурювався у темряву. Кілька разів він гарчав крізь сон, вириваючись від уявних ворогів, кілька разів стискав пальцями тканину під собою, а  вона не відходила від нього ні на мить.

 На третю ніч, коли Ліра вже не розуміла, де ранок, а де вечір, його пальці сіпнулись і обхопили її зап’ястя. Сильні, упевнені — живі.

— Л… іро… — хрипко пролунав знайомий голос. Вона завмерла, повільно підняла на нього погляд. Його очі — теплі, вовчі, рідні — дивились прямо на неї.

— Ти повернувся… — видихнула вона, і щось у ній змінилося, давши місце полегшенню.

Терен потягнувся до неї рукою. Не різко — м’яко, майже невпевнено, але твердо. Пальці ковзнули по її щоці. Потім він притягнув її ближче, торкнувшись лоба до її лоба.

— Не плач… — прошепотів він. — Я тут. —  Її дихання збилось. Він поцілував її, не стрімко, не хапаючи, впевнено, так, ніби повертався додому після довгих років у вигнанні. Цього разу Ліра не відштовхнула його і не втекла. Вона вперше дозволила собі притулитися до нього так, як давно хотіло її серце. І в цьому поцілунку не було ні страху, ні темряви — лише світло.

 Ранок приносив у хатину запах довгоочікуваного спокою і туги. Ліра розігріла на вогні суп із запасів, які вдалося зібрати після бою. Вони їли мовчки, але тиша була не важкою — вона гріла не гірше за камін.

— Як почуваєшся? — спитала Ліра, дивлячись на нього поверх миски.

— Наче мене розірвали навпіл і зшили назад, — відповів він, усміхаючись куточком губ. — Але ти була поруч. Тому я ще живий. —  Вона відвела погляд, але рум’янець зрадив її спокій.

 Після обіду Терен зібрався стати на ноги — тримався хитко, зате стояв. Ліра підхопила його під руку.

— Не треба, — тихо посміхнувся він. — Я витримаю.

— Ти не витримаєш, — буркнула вона, але не прибрала руки. — Я сама бачила твої рани.

— І все ж я стою, — він поглянув на неї тепло. — Бо знаю, що маю куди йти.

 Ліра відчувала, що її серце знову починає битися в правильному ритмі. Вони вийшли з хатини. Позаду залишався зруйнований дім, битва, кров, біль. Попереду — шлях у гори, до нового поселення, де чекали ті, що вціліли.

 Терен затримав її на мить перед тим, як рушити. — Ліро… — його голос став глибшим. — Я не знаю, що буде далі. Але якщо дозволиш… Я хочу йти поруч із тобою.

 Вона підняла очі. — Ти і так поруч. — Він усміхнувся. Вона — теж. І разом вони пішли вперед, залишивши за спиною ніч і смерть. Попереду був тільки шлях. І нове життя, куди вони йшла вже не тікаючи — а обираючи.