Розділ 24. Кров, Окови і Вибір

 Мла стояла над остатками поселення, вона ширилася густою, майже маслянистою тягучою масою і висіла над залишками помешкань й зруйнованими мурами. Воїни-хранителі розчинилися в тиші ночі, займаючи позиції, а Ліра — разом з ними.

 Її долоні вже палали, хоча вона ще не підняла руку. Серце билося рівно, спокійно, навіть тоді, коли з далини почувся той звук — важкий, упевнений, різкий, наче метал тягнули по кістках. Мисливці.

 Терен тільки кивнув, коли почув це. Його очі запалали вовчими, тіло напружилось — він був готовий зустрічати смерть так само просто, як зустрічає дощ.

— Пам’ятай, — прошепотів він до Ліри. — Вони йдуть не тільки за поселенням, їх головна мета — ти. Вона коротко кивнула. Пальці палали все яскравіше. І тоді темрява розірвалася. Мисливці з’явилися мов тіні, зісковзнувши зі скель, з дерев, із самої ночі. Їх було десятки. Передовий загін, але  рухались вони так, наче їх вело щось сильніше за страх смерті. Бій вибухнув одразу, запах магії переплітався із запахом крові і випаленої землі. Хранителі та перевертні тримали оборону щосили, але розуміли, що їхні сили не рівні. Їх було врази менше і воїни відчули це на собі одразу як вступили в бій.

 Терен перетворився на вовка за мить, рвонувши вперед, іскри летіли з-під його лап. Кігті розривали броню, він метав тіла, захищав, прикривав, гарчав, як буря. Ліра жорстко розрубувала повітря магією. Її вогонь не палав, як полум’я — він різав, як хірургічний ніж із сонця. Мисливці падали, але їх ставало більше. Аж раптом дівчина відчула  холод. Гострий, різкий. Так, ніби хтось заморозив саму реальність. Навколо Ліри піднялися прозорі темні смуги, їх було четверо. Вони зімкнулися, і магія розірвалася об них, наче розтрощене скло.

— Ні! — крикнув Терен, але його відкинуло ударною хвилею.

 Магічні окови зімкнулися наново, стискаючи Ліру так, що повітря виривалося з її грудей. Вона намагалася вдарити магією ще раз — марно. Окови поглинали вогонь. Вони поглинали її.

— Ліра! Трима-а-айся! — голос Кайла пролунав різко, захлинався страхом. Він кинувся вперед, розмахуючи кинджалом, але йому перегородили шлях двоє мисливців.

— Вона не твоя, хлопче, — кинув один із них. — Вона — трофей Ордену.

 Кайл закричав, і з його рук зірвалася хвиля світла. Сяйво вибило мисливців із ніг, відкинуло їх на землю, і він кинувся до Ліри — але раптом зупинився. На майдан вийшов він. Батько. Верховний управитель Ордена Чорного Серця. У ньому не було нічого людського — жодної теплоти в очах, жодної слабкості в тінях його обличчя. Магія навколо нього згущувалась, як дим, як буря, що стоїть на порозі руйнування.

— Зупиніться, — промовив він. І бій припинився миттєво. Не тому, що він крикнув. Тому, що сама магія підкорилася. Терен, поранений і закривавлений, підвівся на передні лапи, але не зміг рушити. Кайл стояв білий, мов попіл. Батько подивився на сина, потім — на Ліру в оковах. Він зробив це настільки пронизливо, що його льодяний погляд залишив опік страшною мерзлотою.

— Сину, — сказав він голосом, що міг би наказати навіть смерті. — Я зніму ці окови з дівчини. Тільки одна умова — вона звільниться… коли ти підеш зі мною. Назавжди.

Ліра почувала, як серце впало десь у порожнечу. Кайл мовчав — і це мовчання було гірше за крик.

— Він бреше… — прошепотіла вона, але батько Кайла всміхнувся.

— Не цього разу. Мені потрібен син. Поруч. Під контролем. А це дівчисько… привʼязало до себе мою кров і думає, що зможе лишатися непоміченою все життя. Він торкнувся повітря — і окови блиснули гостріше. — Вона мені не потрібна настільки, щоб платити за неї десятками життів.

 Кайл опустив голову його дихання стало уривчастим, а рухи незлагодженими. І раптом Кайл подивився на Ліру. В її погляді було благання не повертатися до Ордену. В його — благання вибачити.

— Я піду з тобою, — сказав він. — Але ти звільниш її. І не торкнешся поселення. Ніколи. —  Батько підняв брову, але махнув рукою. Окови зникли і чари розсіялися. Терен видихнув так, ніби його прокололи мечем. У його вовчих очах майнув біль — але також повага.

— Хороший вибір, хлопче, — кинув він хрипко.

— Не для мене… для неї. — ледь вимовив Кайл.

 Та батько Кайла зупинився, мисливці чекали на його жест. Вони знали про зраду Кайла, і знали надто багато.

— Мені не потрібні свідки, —  промовив Верховний. Він підняв руку — і темрява розлетілася навсібіч, наче клинки. Усі мисливці передового загону впали мертвими за одну мить. Деякі з вцілілих хранителів та перевертнів в метушні встигли відійти в гори, але ті хто, лишились — впали без єдиного крику на землю. Кайл здригнувся, а Ліра від жаху не могла видихнути.

— Передай своєму поселенню, — звернувся до неї Верховний управитель, — що якщо хтось заговорить про те, що мій син був тут… Я вирву коріння з-під усіх їхніх домівок і  зітру кожен слід вашого існування. Ти зрозуміла?

 Ліра вийшла з оціпеніння і кивнула. Вона не могла не кивнути, і в ту ж мить дівчина збагнула яке зло очолює Орден Чорного Серця і править королівством Арден, Вона розуміла, що сьогодні він милував їх і їхнє поселення, але що буде завтра — не відомо.

— Ходімо, синку, — сказав він. І пішов.

 Кайл озирнувся. Його очі горіли болем, який розривав душу, але він нічого не міг вдіяти. Кайл пішов за батьком, водночас як Терен ледь-ледь, через силу підводився на коліна з землі. Звіряче тіл тремтіло від ран, а з грудей виривався болючий стогін. Ліра впала навколішки поряд із ним. — Ми живі… — прошепотів він ледве чутно. — Завдяки йому. Вона дивилась у темний ліс, де зникли дві постаті — батька і сина. Її магія ледь іскрилась на долонях, а  в грудях була порожнеча, що розривала навпіл.