Розділ 22. Тінь, що насувається

 Вечір поглинув поселення швидше, ніж зазвичай. У повітрі зависла тривога — холодна, мов тонкий ледь помітний туман, що просочувався в кожен дім, у кожен подих. Люди ходили обережно, немов боялися випадковим шумом потривожити щось велике й темне, що блукало за межами гір.

 Ліра сиділа біля розбитої стіни святилища й уперше за довгий час відчувала, як тьмяніє її вогонь. Біль, стомлення та запах попелу забирали сили. Руїни нагадували їй про те, що одного вогню — навіть найпотужнішого — мало, щоб врятувати всіх. Так вона просиділа аж до самого вечора, поки старійшина не покликала Ліру, коли небо над горами почорніло й зорі тремтіли, як очі, що знають більше, ніж можуть сказати.

— Сідай, — прошепотіла вона.

 Ліра присіла навпроти і помітила: жінка була дуже напружена. Її очі вигоріли від магічного навантаження, а на щоках проступили темні плями виснаження.

— Я бачила видіння, — сказала вона низьким голосом, що звучав, наче хтось інший говорив через неї. — Темне, жорстоке. Таке, від якого гірський камінь тріскає. Ліра відчула, як у животі повільно холоне.

— Це про Орден? — запитала вона.

— Про більше, ніж Орден, — відповіла Елера. — Верховний Орден Чорного Серця рушив з місця. Вони покидають свій форпост лише коли йдеться про щось… незамінне. Вони знають про тебе вже давно, Ліро, і йдуть особисто. Хочуть використати твою силу проти нас, як зробили це з Арією. Щоб не сталося, не забувай за що віддала життя твоя мати. —  Серце Ліри зупинилося на секунду, а старійшина продовжувала.  — Вони приведуть із собою мисливців, які знають темну магію. І… артефакт. Давній, проклятий…Той, що може зламати будь-яку силу, навіть твою.

  Ліра стривожено відчула, як її вогонь всередині наче здригнувся — маленьке полум’я, на яке хтось подув холодом. Нерівні сили.

— Ми підготуємося? — запитала вона, хоча відповідь відчувала наперед.

 Старійшина закрила очі і глибоко зітхнула. — Ми — ні. Навіть із твоєю силою… навіть із силою всіх наших магів… Орден сильніший. Їхнє знання давніше за наші традиції. Їхні ритуали — чорні, але точні. Ми не маємо артефактів, не маємо укріплень. Ми… не маємо рівних шансів. — після цих слів слідувала затяжна тиша, та все ж Елера знайшла в собі силу продовжити. — Однак пророцтво змінилося, бо ти прокинулась.

 Ліра завмерла. — Пророцтво? Я думала…

— Те старе, — перебила старійшина. — Те, що передавалося шепотом між відаючими. Воно завжди було неповне, а сьогодні… я побачила другу частину. — Вона заговорила напівголосом, наче боялась, що  стіни підслухають: «Коли полум’я згорить до білого світла, світ здригнеться. І стане перед вибором: врятувати одне життя — або врятувати всі».

 Ліра відчула, як холод біжить спиною. — Це про тебе, Ліро. Про твій вибір. І ти маєш знати: Орден хоче не просто твою силу, а заволодіти тобою повністю, твоєю душею. Не тільки твоя сила робить тебе особливою, а й те що ховається глибоко всередині, те, що робить тебе сильною і вразливою одночасно.

 Коли Ліра вийшла із вцілілого святилища, її зустріли дві тіні — Кайл і Терен , вони стояли по різні боки доріжки — кожен напружений, кожен з готовністю до стрибка, якщо другий зробить щось необдумане.

 Схоже, вони знову сперечалися — і сильно. У Кайла очі були червоні — від безсоння чи сліз. У Терена скули ходили так, неначе ще трохи і замість слів прорветься ричання вовка.

— Що сказала старійшина? — Кайл наблизився на крок.

— Нічого, що могло б тебе заспокоїти, — буркнув Терен.

— Я з нею не говорила, — відповіла Ліра просто і холодно. — І все в порядку. — Кайл зітхнув — так, ніби не повірив, але не став наполягати. Терен дивився на неї довше ніж вимагали обставини. Його погляд був гарячим, надто прямим — тим, що Ліру іноді дратував, а іноді зводив із розуму.

— Я всеодно тебе не залишу, — сказав перевертень низько.

— Я знав би, як її захистити, — кинув Кайл.

 Терен оскалився:

— Ти не зміг захистити навіть ту, кого вважав близькою.

 Кайл ударив його плечем, Терен рикнув, але Ліра ступила між ними — і полум’я в її очах вистачило, щоб обоє відступили.

— Досить! — Ви обоє не бачите головного: Орден вже йде. І якщо ми  хочемо вижити — доведеться працювати разом. —  Вони переглянулися між собою з ненавистю…, але змовчали.

  Тієї ночі над горами пролунав грім, хоч небо було безхмарним. Повітря стало важчим, ніби хтось величезний і темний дихнув на край світу. Старійшина вийшла до мешканців поселення , які облаштували місце для ночівлі просто під небом біля великого вогнища після втрати своїх домівок. Елера промовила стурбованим голосом:  — Вони вийшли зі своєї фортеці. Верховний Орден Чорного Серця рушив. Поселення заціпеніло. Ліра стисла кулаки, вона знала, що цього разу на них наступає не просто ворог, а темрява, яку навіть її вогонь може не спинити. Проте вона вирішила не відступати, навіть якщо буде важко, навіть якщо доведеться віддати своє життя, щоб захистити поселення і нащадків магії.