Розділ 21. Попіл після бурі

 Ніч минула в задушливій тиші. Навіть вітер, здавалося, уникав цього місця, де лиш учора палала битва — де земля ще диміла від магічної сили, а повітря просочилося запахом крові й обвугленої деревини.

 Коли зійшло бліде сонце, яке ледь виднілося з поза хмар, стало видно масштаб руйнувань. Затишні колись дерев’яні будинки стояли тепер, як чорні обвуглені скелети. Деякі дахи були зірвані повністю, інші — провалилися частково. Кам’яні стіни святилища тріснули, ніби сама магія, що жила в них століттями, не витримала жаху ночі.

 На площі валялися уламки зброї мисливців, розкидані сувої заклять, зламані амулети й чорний попіл від темних магів. Навіть повітря пахло смертю. Люди пересувалися повільно, мов тіні. Ніхто не говорив голосно — так, ніби гучне слово могло знову розбудити темряву, що відступила лише на мить.

 Ще більш трагічним зробила цей день церемонія підготовки до поховання полеглих жителів поселення. Старійшина наказала поховати Майру й Арію з усіма почестями, які належали роду відаючих. Хоч Арія зрадила їх… вона все одно була донькою Майри — тією, хто колись рятувала половину поселення.

 Їх поховали на пагорбі над поселенням — там, де колись Майра проводила свої перші обряди. Земля була м’яка після нічного дощу, ніби сама природа схилила голову над цими втратами. Обидві лежали у сплетених між собою квітучих вітках ялівцю — рослини, яку Майра особливо любила. На руках Майри старійшина виклала символ захисту, на руках Арії — символ очищення, щоб її душа не понесла із собою темряву, якій вона піддалася.

 Ліра стояла поруч, не плачучи — її обличчя застигло, як у кам’яної статуї. Вона втратила не просто наставницю, а опору, підтримку та близьку людину. «Це не перемога», — тільки й сказала вона тихо. — «Це ціна»

 Кайл стояв далі всіх. На поховання він прийшов, але не наважився наблизитись. Його погляд був спустошений, ніби в ньому щось важливе зламалося і вже ніколи не відновиться. Його руки тремтіли — він приховував це, стискаючи кулаки так сильно, що кісточки побіліли. Кайл не був закоханий в Арію, але вона стала для нього тим, кого він намагався зберегти — тим, кому показав свою магічну сутність, про яку мовчав усе життя. А тепер вона мертва. І винуватцями були не лише мисливці…, а й він сам, бо недогледів її, недооцінив, не зупинив.

 Ліра підійшла ближче й стала поряд — так, щоб не вторгатися в його біль, але щоб він знав: він не сам.

— Це не твоя вина, — тихо сказала вона.

Кайл не відповів. Його голос би зламався, його горло було повне крику, який не міг вирватися назовні. Він поволі глянув на неї, в його очах уперше не було ні ревнощів, ні надії на взаємність, ні болю від того, що вона відштовхує його. Тільки порожнеча, і щось нове, холодне та небезпечне.

 Коли ялівцеві гілки опустили в землю, вітер нарешті повіяв — різкий, зимний. Він розірвав тишу шелестом, що нагадував шепіт: «Війна не закінчилася. Це лише перший удар».

 Ліра стояла на пагорбі й дивилася вниз — на знищене поселення, на виснажених людей, на дим, який ще підіймався з руїн. Її полум’я, яке вчора знищило ворогів, сьогодні здавалося занадто важким, силою, яка бере більше, ніж дає. Поруч з нею стояв Кайл — розбитий вщент. Трохи далі — Терен, обережний, але непохитний. А між ними — лише тиша, смерть і світ, який невпинно валився в прірву.