15 розділ. Той, хто пройшов крізь тінь

Ліра сиділа на камені біля святилища, ще відчуваючи легке тремтіння в руках — відголосок сили, яка прокинулась у ній кілька днів тому. Повітря довкола неї було теплішим, ніж мало б бути, ніби її нова енергія не хотіла повністю стихати. Терен підійшов тихо, але його присутність все одно відчувалась, як тепло від великого звіра за спиною:

— Ти змінилася, — сказав він, зупинившись на відстані витягнутої руки.

— Я прийняла себе, — відповіла Ліра спокійно, хоча всередині все стискалось, коли його погляд ковзав по ній.

— І правильно зробила, — перевертень опустився навпочіпки поруч. — Сила, яку я бачив тієї ночі… вона могла б спалити пів королівства. Старійшина хоче використати тебе, Майра хоче навчити тебе, маги хочуть схилити, орел хоче знищити. Але я — він нахилив голову, і в голосі вперше зʼявився майже людський біль. — Мені не потрібна твоя сила, мені потрібна ти — Ліра застигла, бо  вперше почула слова, в які хотілося б повірити. Можливо… можливо він справді відчуває до мене щось живе? На відміну від планів старійшини, на відміну від тиску Майри, та відповісти вона не встигла. Земля легенько здригнулася — майже непомітно.Терен різко обернувся, його зіниці звузилися.

— Хтось перетнув зовнішнє коло, — прошепотів він.

 Це було неможливо. Коло — це не просто магія. Це цілий комплекс з ілюзій, пасток, запахових туманів, заклинань мороку і сторожових руків, що ховають поселення від будь-кого. Але хтось ішов. Швидко. Рішуче. Без страху.

 Жителі поселення були готові прийняти бій та стали в оборонні позиції, прихопивши із собою зброю, хто яку мав та хто яку встиг. Проте через кілька секунд всі були здивовані і більш розгублені, ніж вороже налаштовані,  з по-між дерев вийшов Кайл. Весь брудний, подряпаний, сорочка розірвана на плечі, на поясі висів обпалений кинджал. Дихав важко, але очі — гострі й живі.

Поселення завмерло. Хтось з магів видихнув:

— Як… як він узагалі сюди потрапив?! Старійшина виступила вперед, поклавши руку на посох: — Хлопче, ніхто не може пройти крізь нашу оборону. НІХТО.

Кайл глянув на неї спокійно: — А я пройшов.

— Як? — наїжачився один з вовків-охоронців. Кайл торкнувся амулета на шиї.

Старого, непоказного — його колись носила його мати: — Бо частина вашої магії тече у мені. Я мусив приховувати це все своє життя. Поки… — він ковзнув поглядом по Лірі. — Поки не намагався знайти її. Кров кличе кров. Магія кличе магію.

Майра схопилася за рот — шокована. Старійшина відступила на крок: — Твоя мати… була однією з нас, — прошепотіла вона. — Я не змогла розпізнати це раніше…

Терен гаркнув:

— Що тобі тут треба?!

Кайл глянув на нього з холодним презирством: — хочу забрати Ліру. Я прийшов сам, без Ордену Чорного Серця, я покинув цю справу. Зараз на дівчину відкрите полювання, і рано чи пізно маги прийдуть в ваше поселення з війною і проллється багато крові, тому краще відпустіть її. Я знайду для неї прихисток і потурбуюся про безпеку дівчини, бо вона не належить ані вам, ні вашому культу, ні вашому пророцтву.

 Поселення збурилося, вовки загарчали. Але Кайл витягнув маленьку чорну печатку — тріснуту, покриту срібним пилом: — Я знищив печать Ордену Чорного Серця, що стояла на роздоріжжі під містом. — Він кинув її до ніг старійшини. — Щоб їхні шукачі не знайшли вашу стежку. Я врятував ваше поселення від викриття зараз, але не зможу зробити це ще раз, моя відсутність через кілька днів стане відомою всім і тоді мене також будуть розшукувати. Наступила тиша. Тиша, в якій ніхто не дихав. Старійшина торкнулася тріснутої печатки й прошепотіла:

— Він… справді це зробив. Це… недосяжно для простої людини.

 Терен зціпив зуби: — Він бреше.

 Але Ліра вже відчувала — не бреше. Це відчувалося внутрішнім жаром, відлунням її сили, яке відгукувалось на його присутність. Кайл зробив крок до неї:

— Ліро… йдемо. У мене є схованка в горах. Я подбав про все. Я захищу тебе від Ордену. Від мисливців. Від усіх. Ліра зупинила його жестом:

— Ні, я не хочу йти з тобою, я залишусь тут. Я знайшла своє місце і не зможу ніде відчувати себе краще, ніж тут.

 Кайл застиг, наче хтось ударив його в груди: —  Чому?

Вона дивилася на долоні, де ще теплилася іскра: — Бо я прийняла себе. Прийняла свою силу. І я більше не тікатиму.

Терен усміхнувся краєм губ — переможно, хижо. Кайл різко обернувся до нього:

— Це твоя робота? Ти її втягнув?

— Нажаль, не моя сила змусила її залишитись, — відповів Терен. — А її власна, така могуча, що здатна знищити пів королівства.

— Ти хочеш її зробити своєю, — проскреготів Кайл. — А я… я хочу її вберегти, бо  вона — все, що в мене залишилось. Терен кинувся вперед — швидко, майже як блискавка. Кайл відштовхнув його. Гул удару пройшов крізь землю. Вони зчепилися — м’язи проти кігтів, магічна іскра проти вовчої люті. Ліра крикнула, але вже було пізно — чоловіки котилися землею, виривали одна в одного горло.

 Старійшина вдарила посохом об камінь. Блакитно-жовта хвиля магії розірвала їх в різні боки: — ДОСИТЬ! — її голос гримів так, що навіть вовки приплюснули вуха. — Ваші сили ще знадобляться. Бо насувається темрява. Я бачила видіння. Велику війну. А  дівчина зможе переламати хід подій, — вона поглянула на Ліру, — Пророцтво говорить: вона стане тим, ким вибере стати. Рятівницею… або катастрофою для всіх. Піде вона чи залишиться, не має значення, пророцтво наздожене її всюди, від наміченого шляху неможливо ані втекти, ані сховатися.

 Терен витер кров з губи, Кайл піднявся, важко дихаючи. А Ліра стояла між ними — палаюча, небезпечна, сильна. І ясно відчувала: її вибір справді змінить не тільки її життя, але і життя тисячі мешканців поселення.