Розділ 13. Полум’я всередині та навколо

 День після інциденту на скелі став для Ліри одним із найважчих за весь місяць. Вона майже не спала. Кожного разу, коли заплющувала очі, відчувала на губах той дикий, вимогливий поцілунок Терена. Вона відштовхнула його — але тіло пам’ятало тепло, яке він запалив у ній. І ця пам’ять лякала найбільше.

 Майра помітила розгубленість учениці вже зранку.

— Що сталося? — тихо запитала вона, коли Ліра плелася за нею до місця занять.

— Я… впала. Терен врятував. Але він… — вона збилася, сором залив щоки. — Він повівся так, як не мав.

Майра різко зупинилася. — Він не з хороших хлопців, тримайся осторонь нього. Якщо вже щось надумав, має це втілити, але ти маєш бути сильною, щоб протистояти йому. Твоя місія тут і зараз — знайти свій шлях.

 Ліра мовчки кивнула. В очах наставниці спалахнуло щось гостре, майже небезпечне. — Отже, старійшина таки мала рацію, — прошепотіла Майра. — Вовча кров у ньому занадто гаряча… і надто вперта. —  Вона більше нічого не сказала, але Ліра відчула: Майра тепер стежить за нею уважніше, ніж будь-коли.

 Поки вони працювали над практиками стихій, у поселенні назрівало інше. До обіду між хатами вже зібрався натовп. Люди та маги — перешіптувалися, поглядали в бік Дому Відлунь, де жила Ліра. Обличчя похмурі, насторожені, хтось тримався за дитину, хтось за зброю, інші просто стискали в руках амулети. Ліра з Майрою ледве встигли повернутися з лісу, як кілька голосів вибухнули:

— Вона приведе на нас мисливців!

— Орден шукає її! Якщо вони знайдуть наш слід — поселення загине!

— Досить чужої крові в наших горах!

Один із старших чоловіків, сухорлявий і темноволосий, вигукнув:

— Ми ледве вижили минулий раз, коли зрадники продали нас Ордену! А тепер — ця дівчина з силою, яку ще навіть не контролює! Ти хочеш, щоб вони прийшли і добили те, що не змогли тоді?!

Кілька жінок підтримали його, діти ховалися за спини. Ліра стояла перед ними, бліда, розгублена. Їй хотілося втекти, зникнути, розчинитися в повітрі, але  саме тоді з’явилася старійшина. Вона йшла повільно, але натовп розступився, ніби її торкнулася сама гора. — Досить, — сказала вона тихо, проте голос її рознісся так, ніби звучав зі всіх боків.

— Але… — хтось хотів заперечити.

— Я сказала досить. — з новою силою в голосі повторила Майра.Її погляд був різкий, твердий, мов лезо.— Сліди мисливців зачищені. Вовки повернулися на ту галявину ще до світанку. Ніхто не знайде шляху до нашої долини. — Вона зробила паузу. — І ще одне. Ліра — не загроза. Вона — те, чого нам бракувало всі ці роки.

 Гул невдоволення трохи стих.— Її сила — ключ до того, щоб Орден Чорного Серця нарешті було зламано. Ми вижили. Але ми не перемогли. І без неї — не переможемо ніколи.—Усі погляди звернулися до Ліри. Але тепер у них було менше ненависті й більше — побоювання та цікавості.

— Ви можете боятись. Це ваша справа. Але не смійте чіпати мою ученицю, — додала старійшина холодно. — Бо чіпатимете і мене. І натовп розсипався так швидко, ніби його й не було.

 Ліра знову залишилася наодинці зі своїми думками. Старійшина підійшла ближче, її голос став значно м’якшим:— Чужа душа завжди викликає страх у тих, хто надто довго жив у ізоляції. Не бери це близько до серця.

— Але вони мають рацію… — прошепотіла Ліра. — Через мене вони в небезпеці.

— Ні. Вони в небезпеці через мисливців. Через Орден. Через тих, хто боїться сили і хоче контролювати її через смерть. Ти — лише каталізатор. Точка зламу. Вогонь, що вже горить у світі. Не ти його запалила — але ти зможеш його зупинити, звісно якщо захочеш і обереш шлях магії. —  Ліра недовірливо глянула на старійшину, але відчула, як у грудях загорається щось тепле, схожe на віру.

 Пізніше, того вечора Ліра зайшла до струмка, щоб умити обличчя. Вода була холодною, ясною, але не змогла змити відчуття того поцілунку, не змогла стерти спалах його погляду. Вона підняла голову — і застигла. Терен стояв по той бік струмка, його погляд був прикований до неї. Його очі — блакитні, але тепер темніші, важкі, наповнені тим самим голодом, який вона відчула на скелі.

— Ти тікаєш від мене, Ліро, — сказав він низьким, хрипким голосом.

— Я уникаю того, що не повинно повторитися, — відповіла вона тремтячим голосом.

Він ступив до води. — Але ми обоє знаємо, що повториться. Ти відштовхуєш мене — але твій запах каже інше.

— Замовкни! — вигукнула вона, відступаючи. — Ти не маєш права…

 Він зупинився, але не зламав погляду. Лірині руки тремтіли від почуттів, які вибухали всередині неї вогнем. Мозок кричав про небезпеку, про те, що він — хижак, що грається з нею… але серце тягнулося до тієї хвилі жару, яку пропонував Терен. Зібравши рештки сил, вона різко обернулася і швидким кроком пішла геть, боячись навіть дихати поруч із ним.

 Перевертень проводжав її поглядом мовчки, не зробив жодного кроку навздогін. Його губи ледь помітно розтяглися в хижій, самовпевненій усмішці. Він насолоджувався цим моментом — бо надто добре бачив, чому вона тікає. Не через страх, а через почуття, від яких вона сама не могла врятуватися.