Розділ 12. Місяць між горами

 Перші дні в поселенні для Ліри стали дивним поєднанням тиші та напруги. Люди — і не зовсім люди — зустрічали її настороженими поглядами. Хтось із повагою, бо старійшина рідко приводила чужаків. Хтось із недовірою, бо магія народжувала страх так само часто, як і захват. Але з часом, день за днем, щось мінялося. Вони звикали до неї, а вона — до них. 

 Дівчина прокидалася разом із першими звуками вогнищ, які запалювали перед кожним домом. Кожен тут мав обов’язки: хтось працював у лісництві, хтось займався лікуванням, інші — збирали воду, сушили трави, полювали або навчали дітей. Усі рухалися злагоджено, ніби були частинами одного витвору.

 Її ж ранки починалися з Майрою — мудрою, розміреною жінкою, яка своїм внутрішнім спокоєм та впевненістю змогла заспокоїти тремтяче серце Ліри.  Наставниця не поспішала вводити дівчину в магію. Перший тиждень — суцільна філософія.

Сьогодні вони почали заняття із осягнення внутрішніх відчуттів. Майра та Ліра сиділи на плоскому камені над стрімким потоком, і наставниця запитувала:

— Що ти чуєш?

— Воду, — відповідала Ліра.

— Це просто звук чи історія?

Ліра не розуміла. На другий день Майра сказала:

— Магія не приходить до тих, хто дивиться всередину себе лише одним оком. Ти маєш навчитися слухати світ так, як слухаєш серце.— Вони годинами сиділи в тиші. Тиша заспокоює душу, очищає від хаосу, дає думкам пливти за течією.

На третій день Майра попросила її шукати тепло всередині власного тіла. Адже це те, що дозволяє нам зібратися в найскрутніше моменти в житті.

 На четвертий — холод. Якщо не відчути холоду, не можливо осягнути справжню ціну тепла.

 На п’ятий — порожнечу. Порожнеча лякає до скреготу зубів, але саме порожнеча передує наповненню — справжньому, не ілюзорному. І лише коли Ліра навчилася розрізняти найменші зміни в собі самій, Майра дозволила перейти до практики.

 Другий тиждень був відведений для практичних завдань.  Перша практика почалась не з заклинань і магії, а з єднання із природою. Ліра мала відчути вітання землі, босі стопи на сирій траві. Пальці рук — на теплій поверхні каменю.

— Земля пам’ятає твої кроки, — говорила Майра. — Але чи пам’ятаєш ти її?

 Потім були роботи з водою — прості, але дивовижні. На поверхні струмка Ліра мала «знайти» власне відлуння. Їй подобалося зливатися із стихіями, вони ніби самі прикликали дівчину обʼєднуватися з ними в одне ціле.

 Із вогнем вони працювали довше. Він не слухався її. Все або виривалося вперед, або завмирало, ніби образившись. Хоча з памʼяті досі виривалася та подія, коли Ліра змусила себе захистити вогнем Кайла.

Майра пояснювала: — Вогонь реагує на правду. Якщо ти плутаєшся, він показує це одразу. Не намагайся його контролювати — спитай, чого він хоче. Ліра не здавалася, простоювала над крихітним полум’ям пів вечора, аж поки вогонь все-таки, піддався їй, і дівчина навчилася його «відчувати». Це було дивовижне відчуття тандему сили і злагодженості.

 Третій тиждень був присвячений духам лісу. Навчання слухати тріск гілок, рух листя, зміни в тіні. Майра казала: — Магія — це не сила. Це здатність бути частиною світу, а не над ним.

 Четвертий тиждень став найважчим. Ліра мала навчитися поєднувати відчуття стихій. І це давалося їй нелегко. Вона втомлювалася до тремтіння пальців, до запаморочення. Але також — відчувала, як щось старе й тепле піднімається в ній із глибини, наче прокидається.

 В той час, як Ліра відточувала свої знання, Терен ненавʼязливо наглядав за нею. Не втручався в уроки, але з’являвся в найнесподіваніші моменти: на галявині, біля струмка, на стежці до Дому Відлунь. Його погляд був наче дотик. Нависав над нею, обпікав, змушував обертатися.

І Майра бачила це. — Він тебе відволікає, — казала наставниця.

— Я… не знаю, — зніяковіло відповідала Ліра.

— Це вовча природа. Гостра. Пряма. І… небезпечна для тих, хто не вміє казати «ні». Ліра мовчала.

 В кінці місяця Майра вирішила перевірити, чи може Ліра втримати рівновагу стихій у стрибку. Для цього вони піднялися на високу скелю над ущелиною. — Не бійся, — сказала Майра. — Я поруч. Ліра зробила крок уперед… втратила опору… землю вирвало з-під ніг… і вона полетіла вниз.

 Все сталося за мить. Хапання повітря. Крик. Розпач. І раптом — сильні, гарячі руки підхопили її в повітрі. Різкий запах лісу. Тепло шкіри. Терен. Він поставив її на землю, але не відпустив. Навпаки — різко притиснув до себе, так, що вона відчула кожен рух його грудей.

— Ти могла вбитися, — проскреготів він. Даремно старійшина послала тебе на випробування, ти ще зовсім не готова. Найсильніші місцеві маги проходили випробовування через пів року навчання, вона має на тебе великі плани.

— Я… Терен… я не—

Він не дав їй договорити. Він поцілував її. Не ніжно. Не обережно. А так, ніби хотів забрати в неї весь подих, всю впевненість, усі страхи. Пристрасно, вимогливо, у своєму дикому, вовчому стилі. Ліра завмерла, захлинулась власним серцем — а потім рвучко відштовхнула його.

— Не смій! — видихнула вона, щоки палають. — Я… я не хочу! І побігла — швидко, так, що гілки різали шкіру, а сльози розмазувалися по щоках.

 Позаду загримів його голос:

— Це відплата, Ліро! За твоє життя! Не забувай, кому ти його винна! У серці — хаос. У грудях — полум’я. У голові — він. І вперше за весь місяць Ліра не знала, чи боїться більше магії… чи перевертня.