РОЗДІЛ 11. Рішення старійшини

 Поселення принишкло. Сотні очей проводжали Ліру та Терена, поки вони йшли кам’яною стежкою до найбільшого будиночка — старого, із різьбленим дерев’яним порогом і широкими вікнами, крізь які мерехтіло тепле світло.

— Ти готова? — буркнув Терен, кидаючи погляд на неї з-під насуплених брів.

— Не певна, — чесно відповіла вона.

— Правильно. Бо тут доведеться бути сильною.— Він хотів, щоб це прозвучало заспокійливо, але вийшло швидше загрозливо. Ліра ковтнула клубок у горлі.

 Двері відчинилися ще до того, як вони постукали. Перед ними стояла жінка років шістдесяти: пряма, мов сосна, з довгим сивим волоссям, заплетеним у дві коси. Її очі світилися мудрим холодом — настільки пронизливим, що Лірі здалося, наче вона бачила все всередині неї. — Ведіть її всередину.— Голос старійшини — Елери — був твердим, неспішним, і від нього Ліра відчула, ніби опинилася перед судом.

  Усередині пахло настоями, сухими травами й старими книгами. На столі лежали кристали, амулети й глиняні чашки для ритуалів. Елера жестом вказала Лірі сісти. Терен став поряд, складений, як мисливський пес у позиції «стерегти».

— Хто ти, дівчино? І чому вовк привів тебе до нас?

Ліра вдихнула. — Мене звати Ліра. Я… тікала від  мисливців. Від тих, хто хоче знищити всіх наділених магією.

Елера примружилася. — Ти володієш силою? Якою саме?

— Я… не знаю до кінця. Моя мати була відаючою. Вона вчила мене відчувати природу, але її спалили на вогнищі, коли я була мала. Я не розумію, що саме у мене… пробуджується.

Старійшина кілька секунд мовчала, вивчаючи кожен рух Ліри. — Ти тягнеш на себе силу. Нестабільну. Стародавню.

— Стародавню? — пересмикнуло Ліру.

— Такі народжуються рідко. І зазвичай — їхній шлях закінчується смертю.

У Ліри похололи пальці.

— Ні. — Терен різко зробив крок уперед. — Вона не помре. Я привів її сюди не для того.

Елера не злякалася його тону. Навпаки — глянула різко, як хижак на молодого. — Ти привів її сюди, бо вона торкнулася твого інстинкту. Але ти, Терене, ставишся до неї занадто… запально. Його щелепа стиснулася. Він відвернувся, але погляд спалахнув ревністю.

— Запально? — Ліра майже посміхнулася, хоч була налякана.

Старійшина проігнорувала її. — Дівчино, — продовжила Елера, — ти повинна знати правила цього місця. Ми — ті, кого зрадили і намагалися винищити. Колись було багато магів. Потім мисливці почали полювання на відаючих і магів. Дехто з наших власних братів продав нас, тому всі хто вижили— втекли далеко за гори, а долину покрили непроглядною магією. Від того дня, за перевал виходити — заборонено назавжди.

— Тож скажи мені прямо. Ти хочеш лишитися?

Ліра відчула, як Терен напружився, мов струна. Він очікував відповіді, хотів її, свердлі її своїм поглядом. Дівчина відчувала це кожною клітиною…

— Занадто уважно дивишся на дівчину, Терен, — промовила вона, не підвищуючи голосу. — А там, де є пристрасть, є і схильність впливати — я цього не дозволю.

 Терен тільки злегка всміхнувся, куточок губ сіпнувся по-вовчому. — Я просто рятував її, — буркнув він. — І ти це знаєш.

— Ти завжди вмів викрутити будь- яку ситуацію на свою користь, так і став одним з найкращих. Але далі вона йде шляхом, де ти не маєш впливу, — старійшина кивнула комусь за спиною Ліри. — Вона буде під наглядом наставниці доки не вирішить.

 Терен повільно обійшов стіл, став біля неї, нахилився й сказав тихо, майже гарячим шепотом: — Якщо станеш моєю,  я  тебе навчу, захищу ціною власної крові.. Я покажу тобі все наше поселення — і все те, що можу дати тобі.

 Серце дівчини прискорилося. Та Елера грюкнула посохом об підлогу. — Досить!—голос старішени відбився від стін. — Ти ще не вирішила свого шляху, дитинко. І поки не вирішиш — будеш під наглядом.   Старійшина вдивлялася Лірі просто у вічі, наче намагалася розгледіти не лише її наміри, а саму суть — ті найглибші прошарки магії, що іноді сплять у людей роками. Терен стояв осторонь, схрестивши руки на грудях, ніби демонструючи спокій. Але старійшина його бачила наскрізь.

 Ліра озирнулася й побачила жінку: високу, худорляву, з обличчям, на якому було стільки спокою, що поруч із нею хотілося говорити пошепки. У її темному волоссі виблискували срібні пасма, а на шкірі — ледь помітні лінії-символи, ніби відбитки давньої магії.

— Це Майра, — сказала старійшина. — Наставниця, хранителька вогню й тіней. Вона проведе тебе через шлях, який ти маєш пройти. Вона допоможе відкрити або закрити те, що в тобі дрімає. Без стороннього впливу. Особливо… вовчого. Терен пирхнув. — Наче я їй щось нав’язував.

— Поки що ні, — спокійно відповіла старійшина. — Але я бачила твої очі, хлопче. Вони не про захист. Його щелепа напружилась. Ліра стояла між ними, відчуваючи тугу й дивне тепло, яке викликав у ній Терен, але й страх зробити неправильний крок. Майра підійшла ближче, її голос був тихим, але дуже чистим, як потік води в горах:

— Ліро, твоє тіло пам’ятає те, про що розум ще не знає. Я не буду вирішувати замість тебе. Я лише покажу шлях… але останній крок належатиме тобі.

— А якщо… я не захочу цієї сили? — запитала Ліра.

— Тоді ми дамо тобі спокій, — відповіла Майра. — Ми можемо зняти магічний слід. Ти житимеш так, наче ніколи не була пов’язана з магією.

Терен різко повернув голову до наставниці. — Ти просто зітреш те, що робить її особливою?

— Я врятую її від Ордену, — спокійно сказала Майра. — Вони не женуться за нею «просто дівчиною». Їм потрібна магія. Без неї Ліра стане невидимою для них.

Терен зиркнув на Ліру. Його погляд був гострий, майже тваринний, наче він на секунду знову став хижаком. — Ти не повинна цього робити. Ти не повинна зрікатися того, що в тобі є.

Старійшина підняла руку. — Досить. Вона зробить свій вибір, коли зрозуміє, ким хоче бути. Терен, відступи. Наставниця поведе її до Дому Відлунь. Там вона зможе відпочити й почати навчання.