РОЗДІЛ 10. ПЕРЕХІД ЗА ГОРИ

 Не очікуючи сходу сонця, вони продовжили свій шлях до поселення. Світанок застав їх на стежці, що стрімко підіймалася вгору, огортаючи світ навколо холодним туманом. Повітря було свіже, різке, схоже на лезо, що ковзає по шкірі. Терен ішов попереду — мовчазний, зосереджений, у людській подобі, але його кроки залишали враження звіра, який завжди насторожі. Ліра ледве встигала за ним. Вона не скаржилася — тиша між ними була густою, майже відчутною. Кожен із них ніс свою бурю думок. Вона — про Кайла. Про бійку. Про смерть, яка так близько ходила поруч. Про те, що тепер її життя розділилося на «до» і «після».

 А Терен… про щось інше. Його плечі були напружені, погляд час від часу ковзав на Ліру. То оцінюючи, то охороняючи, то наче борючись із власними бажаннями. Його мовчання звучало гучніше, ніж слова.

 Коли сонце піднялося вище й прогріло вершини гір, вони сповільнили хід. Ліра відчувала, як її ноги печуть від втоми, але не наважувалася попросити перепочинок. Терен і без того помічав кожен її видих.

— Ти тримаєшся краще, ніж виглядаєш, — нарешті пробурмотів він, навіть не озираючись.

— Це комплімент чи зауваження? — видихнула вона.

— Обидва, — хижо посміхнувся він. — Але якщо впадеш — я тебе понесу. І не варто буде пручатися. Ліра саркастично фиркнула, але серце в грудях стиснулося. Він лякав. І водночас… його присутність давала дивне відчуття безпеки.

 Надвечір туман став легшим. Гори почали розступатися, і перед ними відкрилася долина — тиха, прихована між скелями. Ліра завмерла. Поселення було зовсім не те, що вона уявляла — не диким, не руїнами. Перед нею стояло невелике, але живе містечко.

 Маленькі акуратні будиночки з округлими дахами та тонкими димарями тягнулися вздовж вузьких стежок. На подвір’ях сушилися трави, хтось лагодив інструменти, інші розпалювали вогнища або переносили кошики з корінням. Кожен працював — зосереджено, мовчки, з ритуальною точністю, ніби кожен рух мав значення. Але коли Ліра з’явилася поруч із Тереном — робота зупинилася. Десятки очей повернулися на неї. Обережних. Недовірливих. Подекуди ворожих. Хтось сховав дитину за спину. Хтось примружився, ніби оцінював потенційну загрозу. Хтось прошепотів: — Вона… звичайна людина?

Терен зробив крок уперед, закривши Ліру широкими плечима, ніби це могло зняти напругу. Не зняло.

— Лише дивіться, — пробурмотів він до людей. — Вона зі мною. Це мало діяло, натовп не розходився. Ліра опустила погляд, відчуваючи, як її щоки палають. Вона ніколи не думала, що буде чужою серед тих, хто теж був відкинутий світом.

— Вони не злі, — тихо сказав Терен, нахилившись до її вуха. Його подих торкнувся її шиї, і Ліра мимоволі здригнулася. — Просто тут усі знають: за перевал виходити не можна. Нікому. І кожен чужинець — небезпека.

— Але ти… виходиш? — прошепотіла вона.

— Ми, вовки, маємо право. Ми — очі й зуби цього місця. Ми шукаємо їжу, стежимо за мисливцями… і знаходимо те, що може бути важливим для поселення. Він перевів погляд на Ліру — повільно, уважно. — Тому я і знайшов тебе.— Слова прозвучали так, наче в них був глибший зміст, ніж він вимовив уголос.

 Ліра ковзнула поглядом по поселенню: крамнички, майстерні, тіні людей, що ховалися за фіранками й придивлялися до неї. Атмосфера була настороженою, майже грізною. Та в кожному будинку, у кожній деталі — було життя. Правильне. Злагоджене. Приховане.

 Світ, який вижив попри все. Їй здавалося, що вона стоїть на межі двох реальностей: старої, де її переслідували; і нової, де вона — таємниця, яку потрібно розгадати.

 Терен торкнувся її плеча, м’яко, неочікувано ніжно. — Ходімо. Я відведу тебе до старійшини. Там будуть вирішувати, що з тобою робити… дівчинко. Його голос був низьким, теплим, з хижою ноткою власності. Ліра зробила крок уперед у цей новий світ, відчуваючи, що за її спиною замикається шлях назад. Тут усе буде інакше. І хтось стояв поруч, хто хотів більшого, ніж просто захистити її.