РОЗДІЛ 9. В лісі

— Біжи. Не озирайся. Біжи! — це були останні слова Кайла перед тим, як він кинувся в бій разом зі зграєю.

  Ліра не відразу усвідомила, що ноги вже несуть її вперед. Гілки хльостали по обличчю, в легенях палало, а серце гупало так, ніби хотіло пробити грудну клітку й вирватися назовні. Вона не бачила дороги — лише морок, уламки світла між деревами та власні сльози, від яких усе розпливалося. Повітря з кожним вдихом різало горло. Вона ковтала його жадібно, захлинаючись — так, ніби воно могло врятувати. Могло повернути Кайла. Могло стерти крики, що ще лунали за спиною.

«Це через мене… все через мене…» — думка била по свідомості, як молот.

 Вона спіткнулася об корінь, упала на коліна. Земля була холодною, сирою. Ліра сперлася руками, намагаючись вдихнути хоч трохи повітря — хоча б стільки, щоб не втратити тями. Її трусило. Не від холоду — від жаху. Раптом ліс стих. Навіть вітер перестав рухатися. Ліра завмерла. І тоді почула тихе, майже беззвучне потріскування гілок. Кроки. Важкі. Розмірені. Вона підвела голову — і побачила очі. Дві срібні, тваринно-яскраві кулі світилися в темряві. Вони не кліпали. Не рухалися. Лише дивилися на неї. Ліра судомно вдихнула, відкотилася назад, намацуючи руками землю. З тіні виступив вовк. Той самий — величезний, сріблястий, таємничий. Його шерсть блищала від вологи, а паща була трохи відкрита, демонструючи гострі ікла. Він рухався плавно, майже безшумно, і кожен його крок змушував у Ліри серце пропускати удар. Вона чула його дихання — глибоке, сильне, гаряче. А потім… він повільно нахилив голову, ніби розглядав її ближче. І щось у його очах змінилося. Хижість не зникла, але в ній з’явилося… зацікавлення? Розпізнавання? Ліра на мить заплющила очі, бо це здавалося маренням. Коли відкрила їх знову — вовка вже не було. Натомість перед нею стояв чоловік. Високий. М’язистий. Із своїм неймовірним сріблястим волоссям, скуйовдженим і вологим від дощу. Голий по пояс, весь у шрамах, з подряпаною шкірою та ще не до кінця зниклими слідами шерсті на передпліччях. Його погляд був той самий — сріблястий, пронизливий, небезпечний.

— Ну привіт, маленька, — хрипко сказав він. — Ти бігаєш так, що за кілометр чути. Ліра відсунулась, задихаючись. Ще одна наша зустріч.

— Я навіть не знаю твого імені?— ледь вихоплюючи повітря відповіла Ліра.

— Терен, — він повільно наблизився, не роблячи різких рухів. — І запам’ятай: якби хотів тебе з’їсти, ти б цього не питала.

Він хижо всміхнувся, але в цій усмішці не було наміру нашкодити. Її серце й так билося занадто швидко, щоб Терену потрібно було ще й лякати.

— Вони… вони всі… — слова не знаходилися, лише рвалися з грудей у зламаному шепоті.

— Я знаю, — перебив він м’якіше, ніж вона очікувала. — Я очолив цю бійку. І бачив, як Кайл змусив тебе тікати. Він хитрий, але не настільки, щоб я не зрозумів, куди ти побіжиш. Він простягнув їй руку.

— Встати можеш?

 Ліра хотіла заперечити, але ноги тремтіли так, що вона ледве сиділа. Терен схилив голову, роздивляючись її з тим самим хижим, але… дивно теплим виразом.

— Місто тепер для тебе зачинене. Після сьогоднішнього на тебе оголосять полювання. Вони відчують твою силу. Поки ще слабку, але таку, яку Орден дуже захоче мати під своїм контролем. Вона здригнулася.

— То що… мені робити?..

— Підеш зі мною, — сказав він просто. — За гори. Там, де тебе ніхто не знайде. Там, де таких, як ти, захищають, а не продають. Він нахилився ближче, і його очі виблиснули.

— І якщо хоч трохи розуму маєш — підеш негайно. Бо якщо знайшов тебе я… знайдуть і вони, це лише питання часу.

 Ліра глибоко вдихнула. Він мав рацію. І вона це знала. Пальці тремтіли, коли вона поклала свою долоню на його. Терен усміхнувся куточком губ — тінь вовчого задоволення знову пробігла в його виразі.

— Розумниця, — буркнув він. — Ходімо, маленька. Поки ще ніч на нашому боці.

І він повів її в темряву — туди, де мав початися зовсім інший шлях. Шлях, що приведе їх у гори, до поселення. І до тієї ночі в печері, коли тепло перевертня стане її єдиним порятунком.

 Вони йшли довго, майже вічність. Вийшовши загубленими стежками з темного лісу, перевертень повів дівчину в бік гір— високих і неприступних, на яких виблискував перший сніг в місячному сяйві.

 Холодний гірський вітер шматував повітря, коли Ліра з Тереном нарешті зупинились віддихатися. Вона все ще чула у вухах відлуння криків, рику та хрусту кісток — бійня переслідувала її, немов тінь. Терен ішов попереду, легко долаючи круті підйоми, наче й не брав участі кілька хвилин тому в жорстокій різанині. Він озирнувся, і Ліра помітила в його погляді хижу іскру — ту, що змушувала серце битися швидше, і не лише від страху. Його очі потемніли, ніби глибини нічного лісу, але всередині в них жевріло щось гаряче.

— Ти тримайся ближче, дівчинко, — буркнув він, і це пролунало зовсім не так, як у Кайла — в ньому не було ніжності, тільки гола прямота. Ліра ковтнула, але послухалась.

 Дорога вела їх вище в гори. Терен ішов легко, а вона вже ледве не падала від виснаження. Кожен крок нагадував про біль у тілі та жах, що недавно пережила. Кайлова постать зникала в темряві пам’яті — вона не знала, чи він живий. Чому він змусив її тікати однією? Чому сам не втік разом?

— Ти думаєш про нього, — хрипло сказав Терен, навіть не оглянувшись.

— Я… — голос зрадницьки затремтів. — Він би не покинув мене, якби не…

— Якби не те, що вся ця історія з мисливцями — через тебе, — закінчив він за неї, різко, але без злоби. — Але не хвилюйся. Він же герой, так? Герої завжди знаходять спосіб вижити. Це прозвучало майже знущально.

— Чому ти мене рятуєш? — нарешті спитала Ліра. — Ми ж зовсім не знаємо один одного.

Терен пирхнув — коротко, наче вовк, який сміється.

— Ти врятувала мене, а я тебе. Та й до того ж ти важлива. Навіть якщо сама цього не знаєш. Він зупинився й подивився на неї. Тепер без хижості. Лише прямий, важкий погляд.